При(о)ймав мене, мов рідний, двічі, Франик.
Та знов додому кликав отчий Южик.
У йменнях цих любов будує храми.
У йменнях цих міста я не спаплюжив.
Із Южика мій шлях лежав у Кропик.
Із Кропика – в Кийочок через Бєцик.
У Кропику живуть свої, укропи.
Як скрізь. Тож помишляйте, чєловєци.*
В КамПодик – через Хмелик із Кийова.
Із Южика – в ЗеПе, у Бєрдік, Марік.
Хто пискнув, що країна в нас... погана?
Ще й не таке примариться в кумарі.**
Тим часом я у Ха змотався махом.
Допоки він мене не ухайдокав.
Сєвдончик пам’ята мене, Крамаха.
Терпів мене п’ять років Сєвас, доки...
...не втік додому. Там мене... чекало!
Одне за одним: Вінчик, Терно, Житік,
Три «Че», з яких улюблене – Черкаго.
За ним і Рівник, Левик, Луцик «вжиті».
Ідіть до мене, Десик, Хєрик, Митік.
Чи кликали колись вас так в народі?
Хоч трошки через Рашку ви «невмиті», –
любити мушу вас! Біда та й годі...
Та дійсно бачу в снах, мов кінь – люцерку,
на мапі низку крихітних «калюжок».
До вас я мчу крізь Біііілу, Бііілу Церкву,
мої хороші: Первік, Возик, Южик.
© Сашко Обрій.
* слова з однойменної середньовічної псальми.
** 1. З тюркської - «туман» 2. Стан, що виникає,
коли дія наркотика припиняється, передчуття ломки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826789
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.02.2019
автор: Олександр Обрій