229* як час минає наш!.. – чи ми минаємо?!.
Я в полоні у миті, що зветься життям.
– Скоро й час мій на Суд… – А недавно, дитя,
Уявляв: і ці дні, й диво-світ – безкінечні!
Та краде швидко все – і навічно – Суддя…
230* весняне, майже іронічне
(на відлуння днів поминальних)
Я з Тобою судитися стану, Творець,
І за скупість Твою, і за днів цих вінець:
Сам у вічній нудьзі споглядаєш за світом,
А Касьяну вже тешеш на гріб камінець!
231* з просвітлення: Адамові печаті…
Хочеш – вір одному, а чи сотні богам,
Чи безбожником будь, як Вольтер чи Хайям,
Та в останній свій день станеш прахом, Касьяне.
– А «душа»? – все розтане, як вранці туман…
232* покаяльне:
«що ж шукав так далеко? – а радість життя була в Жінці!..»
Я ходив до «отців» на Афон, у самітників істин шукав,
На Христовій землі сповідавсь, до святого каміння припав –
Раптом спів солов’я, запах трав і червневої ночі цілунок
Нагадав: «Є любов – їй молись!» – А боги? – викинь їх із забав!
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825631
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 16.02.2019
автор: Касьян Благоєв