Я потану колись, до весни неодмінно потану,
Розіллюся морями, дощами на землю зійду,
Віднайду чарівну квітку щастя – таку полум’яну,
Що ніколи до того не квітла в земному саду.
Я потану колись, не лишу́ і найменшого сліду,
Лиш у венах пульсуюче тінню кохання озвусь.
Коли ти досягнеш, наче сонце обіднє, зеніту,
Безневинно торкнуся цілунком-усмішкою вуст.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825091
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.02.2019
автор: Оксана Дністран