Скільки сіл пішло у небуття,
Скільки ще відійде їх в минуле,
Де кипіло вчора ще життя
Та сьогодні радості забуло!?
Де дітей лунав веселий сміх
І були великими родини.
Де не народити – було гріх,
Лінощі – не личили людині.
Праця сіяча важка завжди.
Треба потом землю напоїти,
Щоб не знати голоду й нужди,
Щоб було усім на радість жити.
Розквітало і росло село,
Поки влада руку не приклала.
Птаха, мов поранила в крило.
Працювати волю відібрала.
Жебраки тепер в селі живуть.
Тільки починає хтось злітати –
Брехуни з реформами прийдуть,
Їх мета – зароблене забрати.
Всіх, хто в праці кращими були –
Куркулями гнівно нарікали.
Й, все віднявши, в чужину вели,
До Сибірських нетрів висиляли.
При царях, в колгосп-радгоспний час
Людям важко на селі жилося.
Та сьогодні гірше в кілька раз, –
Безлад подолать не спромоглося.
Скрізь хати примарами стоять,
Поросли двори всі бур’янами.
Вже півні в сараях не кричать,
І стада не ходять вже лугами.
Чим же завинила ця земля:
Урожайна і найкраща в світі,
Що дитину з хати виганя,
Й лиш старі лишаються тут жити?
Вже давно народжених нема,
Лиш буває дзвін по вмерлих плаче.
З ким же ця залишиться земля,
Ці луги безкрайні і поля,
Де ж той мудрий Гетьман наш, козаче?
26.01.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822961
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.01.2019
автор: Валерій