Синиці

Еліза  ховає  до  старої  шафи  отруєні  голки  і  закляті  веретена.  У  кожній  поважаючій  себе  шафі  повинно  бути  щось  незвичайне.  Скелет,  бабусина  скринька  із  сімейними  коштовностями,  яку  от  уже  пару  літ  не  можуть  знайти  інші  родичі,  а  в  неї  ось  —  голки.  Вона  збирає  їх  вже  давно.  Іноді  знаходить  у  сірому  пилі  обіч  доріг,  іноді  —  на  прилавках  швейних  крамничок,  іноді  —  в  руках  якогось  роззяви,  чи  в  дзьобі  лискучо-чорного  мертвого  грака.  Граків  Еліза  завжди  ховає  на  старому  пустирі,  порослому  вересом  і  рідкими  кущами  дроку,  і  вони  самі  стають  тим  вересом,  проростають  сизо-зеленуватими  пагінцями,  розцвітають  рожевим,  мов  розбавлена  у  воді  кров,  цвітом.  Не  кропивою.  Ніколи  не  кропивою.  Еліза  іноді  перевіряє,  проте  завжди  повертається  додому  з  порожніми  руками.  

У  неї  під  шкірою,  вона  добре  знає,  в  гілках  ледь  помітних  синіх  венок,  живуть  лебеді,  а  чи  чорні  гайворони,  а,  може,  й  звичайнісінькі  синиці.  Іноді  вони  б'ються  там  збитим,  шаленим  пульсом,  намагаючись  пробити  бліду  перепону  тонкими  дзьобами  і  Елізі  тоді  дуже  хочеться  випустити  їх  на  свободу,  проте  у  неї  немає  для  них  ні  чарівного  зілля,  ні  сорочок.  У  Елізи  є  лише  ліс,  в  якому  зроду  того  зілля  не  водилося,  та  клапті  тополиного  пуху.  Ліс  колоситься  під  ребрами,  шелестить  темно-зеленими,  аж  синявими  кронами,  шурхотить  падолистом  і  зміїстими  стежинками,  пахне  хвоєю,  часом  і,  трішечки,  гнилим  мохом.  Ліс  —  її  старий  знайомий,  такий  давній,  що  майже  древній.  

Коли  ночі  найтемніші  —  вона  хоче  втекти  туди  й  не  повернутися.  Коли  ночі  найтемніші  —  вона  згадує,  що  забула  дорогу.  

В  серці  її  корениться  омела  і  тому  на  губах  іноді  трішечки  гірчить  чи  то  смертю,  чи  то  отруйним  соком,  чи  то  спогадами.  Напевно,  її  занесло  із  підреберного  лісу.  Напевно,  колись  замість  мішечка  м'язів,  наповненого  кров'ю,  у  неї  буде  суцільний  клубок  жовто-зеленого,  м'язистого  листя.  

Еліза  звідкілясь  знає,  що  серця,  у  яких  проросла  омела,  зрізають.  Еліза  знає,  що  і  її  серце  колись  буде  горіти,  як  стара  тополя  у  дворі.  І  хтось  буде  шепотітися  там,  коло  попелища,  що  то  відьмине  зілля,  а  вона  стоятиме,  як  ото  зараз,  у  вікні,  дивитиметься  на  дим  і  їй  жахливо  хотітиметься  кричати,  що  це  її  серце,  а  ніяке  не  відьмине.  А,  може,  й  не  хотітиметься?

Чи  можуть  безсердечні  відчувати?  

Чи  мають  право  відьми  на  свої  серця?  

Чи  плачуть  дерева,  коли  горять?  

Еліза  клацає  тумблером  електричного  чайника  і  слухає,  як  за  вікном,  на  тій,  іншій,  тополі,  яка  ще  не  встигла  згоріти,  ценькочуть  синиці.  

Вона  й  сама  як  тополя  —  краще  ніж  ніщо,  але  вже  ж  точно  не  дотягує  до  яблуні.  Чи  бузини.  Чи  навіть  до  терну.  З  терену  роблять  колючі  вінці,  з  бузини  виходять  сопілки,  із  тих,  що  трохи  чарівні,  а  яблука  бувають  цілющими.  

Вона  колись  пробувала  бути  яблунею.  Ті  плоди  були  наливні  й  блискучі  і,  як  то  завжди  водиться,  —  жахливо  отруйні.

Еліза  зробила  собі  з  них  фреш  і  запила  ним  вечірні  новини.  

Що  було  б  із  бузини  чи  терену,  вона  боїться  й  гадати.  Дудка,  яка  дарує  вічний  сон?  Колючки,  на  кінчиках  яких  живе  смерть?  Еліза  не  перевіряла.

Вона  допиває  ранкову  каву,  накидає  зимову  куртку  просто  на  домашню  кофту  і  виходить  у  засніжений  двір.  Усміхається  роспашілим  розхристаним  дітлахам,  які  називають  її  пташиною  сестричкою  («Можна,  можна  з  тобою?»),  сивим,  наче  присипаним  снігом,  бабусям  (чи  то  «Добридень»,  чи  то  «Дивачка»,  чи  то  «Блаженна»),  розкошланим  заледенілим  деревам.  Вона  роздає  дітям  по  жмені  насіння,  що  його  завжди  повно  в  кишенях,  киває  бабусям  і  заклопотаним  невиспаним  матусям  з  колясками  і  йде  у  сторону  парку.  

І,  дивлячись,  як  синьо-жовті  птиці  сідають  на  дитячі  долоні,  думає,  що  то  таки  мусять  бути  лебеді.  І  що  поколоти  пальці  одним  із  чарівних  веретен  зі  старої  шафи  —  не  така  вже  й  погана  ідея.

Зрештою  тут  вже  сто  літ  не  бачили  справжніх  принців.

А  вона  аж  ніяк  не  донька  короля.  

_______________________________________

[i]Дантес  якось  казав,  що  я  ніяк  із  казок  не  виросту.  Ну,  у  якійсь  мірі  це  так[/i]  😅  [i]Трішечки  чорнушного  магреалізму  вам.  

А  ще  у  мене  з'являється  погана  звичка  робити  у  своїх  замальовках  посилання  на  свої  ж  вірші.  Хто  впізнав  —  чесно,  це  випадковість)  [/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822889
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.01.2019
автор: Marika