Ти ба́йдуже обняв сьогодні світ,
Снуєшся з неба до землі печаллю.
Знічев’я кинув у вікно: «Привіт»,
Вигойдуючи мокрою вуаллю.
Чудово знаєш: в хату не ввійдеш,
Хоч сліз твоїх— нескінчені потоки.
Ображений на мене ти, авжеш?—
У відповідь розлилися патьоки.
Я знаю: не твоя провина в тім –
Це все процеси у повітрі й вітер.
Однак вже досить масок й пантомім,
Й даремно ти малюєш море квітів
На шибах, посивілих якось враз,
Й мені дарма читаєш свої вірші,
Бо не торкає скупість змоклих фраз
У німот́і нічної взимку тиші.
Ще про весну пові́даєш мені,
Що десь-то там вона, аж ген далеко,
Й постійно час іде по метушні,
Й за домом знудьгувалися лелеки?..
Про що сказати б ти мені устиг,
Я схимника поспівчуваю долі.
І дощ, прощемравши ще трохи, стих.
Втирають очі шиби лисочолі…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822105
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.01.2019
автор: Valentyna_S