Частина 8. Крим.

Крим

У  вагоні  потягу,  який  прямував  до  Криму,  крім  мене,  їхало  ще  кілька  дітей  до  санаторію.  Супроводжувала  нас  молоденька  медсестра…
-  От  я  вже  їду  далеко  –  ніби  трохи  радів  я,  залізаючи  на  другу  полицю.  Вранці  побачили  море.  Воно  мене  здивувало  тим,  що  вода  в  ньому  трималась  високо,  чомусь  не  стікала  до  землі,  не  розливалась,  як  у  річці.  З  потягу  нас  пересадили  у  маленький  автобус,  він  повіз  нас  через  місто  до  санаторію.  До  приміщень  санатор0ію  нас  носили  на  ношах  по  двоє  дядьки-санітари.
-  Тоскільки  тобі  років?  –  весело  запитав  мене  дядько-санітар.
 -  Дванадцять  –  відповів  я.
-  Тоді  можна.  -  Поклав  на  ноші  поруч  зі  мною  «валетом»  гарненьку  дівчинку.  
Як  я  потім  довідався  через  шкільні  заняття,  її  звали  Світлана  Головенчиц.  Вона  була  була  дійсно  гарненькою  дівчинкою  і  в  неї  також  боліла  ніжка.  Харчування  у  санаторії  мені  здалося  значно  кращим  за  домашнє,  сільське.  Давали  м’ясні  котлети,  булочки  і  білий  хліб,  масло,  солодкий  чай  і  інше.    Погано  було  те,  що  від  нас  вимагали  весь  час  лежати.    Я  лежав  і  сидів  на  ліжку  з  коліщатами,  вставав  і  ходив,  остерігаючись,  лише  до  туалету.  Трохи  пізніш  мою  хвору  ногу  і  весь  поперек  завили  в  мокрий  гіпс,  який  швидко  затвердів  і  зробив  з  мене  ляльку,  яка  не  була  в  змозі  не  лише  ходити,  а  й  сісти  на  ліжку.  Довелось  вчитись  все  робити  лежачи:  і  їсти,  і  читати,  і  писати,  і  користуватись  «качечкою»  і  «судном».  Та  я  бачив,  що  декому  з  дітей,  моїх  сусідів  по  палаті  довелось  витерплювати  ще  важче  лікування:  їм  робили  гіпсові  «кроватки»,  ніби  панцирі  в  черепах,  в  яких  вони  мусили  лежати  і  день  і  ніч  голічерева,  з  яких  їх  вивертали  на  бік  разів  двічі  на  добу,  щоб  протерти  спиртом  спини,  горбики,  шиї…  Тож  і  я  все  витерплював.  Діти,  яких  боліли  коліна,  називались  «гоніти»,  в  яких  боліли  ноги  в  кульшах  –  «коксити»,  в  кого  боліли  спини,  утворювались  горбики  –  «спондиліти».  До  нас  в  палати  приходили  вчителі  і  проводили  класні  шкільні  навчання.  Якщо  учнів  набиралось  п’ятеро  і  більше  в  одному  класі,  нас  звозили  на  наших  ліжках  з  колесами  до  якоїсь  однієї  палати  на  шкільні  гавчання,  а  після  них  повертали  до  наших  постійних  палат,  хлоп’ячих  чи  дівчачих.  Підручниками  користувались  разом,  почергово.  Писали  олівцями,  в  зошитах,  які  клали  на  дощечки,  пркріплені  до  билець  ліжок  в  ізголів’ї.  З  якоїсь  бібліотеки  нам  приносили  читати  дятичі  книжки.  
     У  вільний  від  лікування  час  нас  пантрували  «виховательки».  Найчастіше  –  готувались  до  якогось  свята:  вчились  хором  співати  з  голосу  виховательки  якісь  пісні,  комусь  дали  вивчати  якісь  вірші  для  декламації.  Пам’ятаю  непорозуміння,  яке  трапилось  зі  мною  через  моє  недочування,  бо  я  ще  в  ранньому  дитинстві  хворів  на  вушка.  У  пісні  про  Сталіна  були  слова:»  Спеснями,  борясь  и  побеждая,  наш  народ  за  Сталиным  идёт».  Я  недочув,  як  кажуть,  придумав,  замість  слова  «борясь»  інше  слово  –  «баляси»  -  себто  «перешкоди».  У  мене  виходило:  «С  песнями  баляси  побеждая,  наш  народ  за  Сталиным  идёт».  Вихователька  поглядала  на  мене  з  подивом  :  такий  великий  хлопець  не  вимовляє  букву  «р».    Як  правило,  свята  відзначали  садіяльністю.  Зрідка  запрошували  (мабуть  з  плату)  якихось  артистів.  Пам’ятаю,  співали  ми  дуже  знамениті  на  той  час  Пунчиков  і  Нечаєв.  Інколи  приходив  фотограф.  У  мене  збереглась  фотографія  того  часу,  коли  я  лежав  загіпсованим.  Тоді  я  часто:  -  як  їв,  читав,  писав,  грав  у  шахи  –  піднімав  груди  і  плечі  на  ліжку,  спираючись  на  лікті  –  аж  шкіра  на  них  робилась  товстою,  як  пампушка  –  і  від  того  гіпсовий  пояс  впинався  в  хрящики  моїх  ребер,  внаслідок  чого  мої  ребра  залишились  назавжди  увігнутими,  вм’ятими  в  бік  живота.  У  декого  з  хлопців  були  балабайка  або  гітара,  вони  дозволяли  вчитись  грати  на  них.  Багато  грали  в  шахи  і  шашки.  Я  більш  уподобав  шашки,  купив  через  пошту  підручник  з  цієї  гри  і  в  останній  час  мого  перебування  в  санаторії  став  неофіційним  чемпіоном  по  шашках.  Час  від  часу,  особливо  в  літню  пору,  до  хворих  дітей  приїздили  батьки.  До  мене  приїжджала  мама,  але  в  моїй  пам’яті  чомусь  не  збереглось  нічого  про  ті  відвідини.  Лиш  набагато  пізніш  я  зрозумів  наскільки  нелегкою,  можна  сказати  героїчною  для  сільської,  багатодітної  жінки  була  поїздка  в  Крим.
     О,  золотий  підлітково-юнацький  вік!  О,  перші  паростки  почуттів  дружби  і  кохання!  Ви  –  незабутні.  
     Лікуючись  у  санаторії,  ми  проходили  своєрідні  стадії:  «лежачі»,  «ходячі»,  ті,  що  «виписуються».  На  сучасний  погляд,  лікування  було  дивним:  ніяких  таблеток,  мікстур,  уколів…  Лише  фізичний  спокій,  гарне  харчування,  обтирання  морською  водою,  легкі  сонячні  ванни…  Настав  час,  коли  з  мене  зняли  гіпс  –  його  замінив  так  званий  «тутор»  на  хвору  ногу.  Далі  мені  костури  і  я  став  щасливим  «ходячим».  Добре,  що  цей  «щасливий»  стан  в  моєму  лікуванні  припав  на  літню  пору,  і  я  хоч  в  малій  мірі  пізнав  море.  Приходив  на  санаторний  пляжик,  знімав  з  ноги  тутор,  відкладав  убік  костури,  шкандибав  в  обійми  піска  і  лагідних  хвиль.  Поверталтись  до  санаторію  було  недалеко.
     Світ  мого  п’ятирічного  санаторного  лікування  –  лікарі,  вчителі  і  виховательки,  мої  ровесники  хлопці  і  дівчатка  став  моєю  першою  енциклопедією  життя.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821803
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.01.2019
автор: Капінос Олександр