Готувалась до довгої темряви я,
Забуваючи радість погожої днини.
Дозріти в пітьмі – то доля моя,
Несучи в душі свою варту невпинно.
Не лічити в пітьмі ні часу , ні дня
Просто жити – неначе всередині світло,
Яке дає змогу не йти навмання
І роститити те, що в душі вже розквітло -
Ще тоді, коли життєдайне тепло
Разом з світлом здавалось звичайним…
Та відчуття в дальню пам’ять пішло,
І вогні тих часів стали тьмяні і дальні.
Я навчилась радіти краплинам живим,
Відчувати на смак і на дотик душею
Надавати силу в пітьмі саме їм, -
Навіть втрачену кожну вважати своєю.
Завжди прагнула мріяти, навіть кохати,
Довга ніч зосередженню вчила мене ,
Тут так не відчутні надумані грати,
Та, скоріше, багато спокус обмине.
І вже не знала, чи я та, колишня
Щаслива була і не знала про це,
Чи невипадково затемнення вийшло,
Повільно прокравшись в мене тихцем…
Благословенна чи в чомусь я винна?
Це тільки я чи весь світ так стоїть?
Роздуми в досвід стікались повільно,
Живлячи кожну обтяжливу мить.
Раптово для мене з’явилося світло
Тотальне, відкинувши тіні навкруг.
І проросло те, що в темряві квітло,
В душі, попри вчинених всіми наруг.
Розгублена, нова до себе звикаю,
Небезнадійна - це добрий вже знак.
Загостреним зором по небокраю
Бачу зірниці … нехай буде так.
© Олена Зінченко 14.01.2019
До циклу « Алегорії»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821289
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.01.2019
автор: Zinthenko Olena