Гусне, кондубаситься мій настрій.
Став пушок голками дикобраза.
Знайте: я далеко не пухнастий.
Втім, відвертий в злобі і обра́зах.
Щирий у прокльонах, лайці, кпинах,
в пазурах, запущених під жижки.
Квіточки — це борозни на спинах.
Діточки, радійте змозі жити.
Накип люті. Стадія «дістали».
Під світилом знайде місце гідне,
щойно — з Пекла, мій маленький Сталін,
щойно — з небуття, манюній Гітлер.
В голові у мене, кажеш, вавка?
Це тебе ще я... не ухайдокав.
Глянемо, який ти задавака:
пахви і шкарпетки нюхай, до́ко!*
Трішки повидряпую очиська
й стану янголятком знов пухнастим.
Совість? — Як завжди: блискуча, чиста.
Знову «устаканюється» настрій.
Тож коли відчуєш, любий друже,
як в труну ввійдуть кілки дубові, —
не бери до серця близько дуже.
Часом бракне ніжності й любові.
© Сашко Обрій.
* до́ка - людина, добре обізнана з чим-небудь,
досвідчена в чому-небудь; знавець своєї справи; дойда.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821265
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.01.2019
автор: Олександр Обрій