Якби не було тебе, я вигадав би
«Якби не було тебе, я вигадав би», — збираючись
до храму, думав я. І потім, коли прошкував людними вулицями міста, перехожі, вочевидь, подивовано зиркали
на мене, бо здавалося, ніби я трохи божевільний. У ці
миті голубоока синь голубила надію, у якій тонула буденність,
поміж кошлатих копиць хмар стелилося волошкове
поле, зодягнуте у нові плаття прийдешнього дня,
де мені було байдуже: загублю себе там чи ні. І зайвих
слів мені не потрібно казати, хай інші простуджуються
ними, бо ти сама є і небом, і тим волошковим полем!
Хай вітер теплим дотиком долонь не хоче, як і я, знати
ні правил, ні правди. Моє серце захлинається миттєвостями
щастя, коли веселка п’є із моїх очей кольорові
сни, що духмяніють усіма барвами цвіту, і запрошують
у танок Петрові батоги, синьо-сині, які струшує літо з
моїх рамен. Хіба ми перші потерпаємо від спраги і жаги
щастя, що скрапує не так часто у цьому багатоликому
світі? Чому у нашому житті все, що нам дороге, — миттєве?
Невже близькість твого неба значить, що серце
відкрите, — залишається лише постукати й увійти, аби
стати твоїм днем?
Вона знає, що це можливе лише тоді, коли моє серце
не приховує задавленої втіхи, не вирує неправдами,
воно природнє. Природнє, як липовий квіт, як дитячий
сміх, як немовля, котре не лякається передвістя буревію
у закапелках душі іншої людини.
— Чому ти шукаєш її крила? — Запитує у мене
першого дня робочого тижня понеділок.
— Не знаю. Можливо, аби спокійно й тихо гріти її
думи у своїх обіймах, — кажу в одвіт.
— Так, але ж зараз немає дощу, хмари деінде, і
сонце он як припікає! Де ж ти відшукаєш веселку у місті?
— Насміхається вівторок.
— Ти що, не знаєш? Вона з’являється лишень під
час сонячного дощу із-за обрію серед лану або понад рікою
бажань, — промовляли інші дні тижня. — Давай
допоможемо тобі її відшукати!
— Це вас мало стосується, — одказував я. Вони
лише дивувалися: «Ти божевільний! Де у розпеченому
сонячному місті хочеш знайти райдугу?».
— Гаразд, — заспокоював їх.
— Я її уже знайшов,
тому що у моїй душі іще донедавна шепталися дощі, а
тепер розпогодилося і виринула веселка. Нізащо я не
зміг би зустріти її, не промокнувши перед тим до ниток.
Як ви цього не помітили?
Тим часом десь там, за овидом, ледь чутно погримувало:
насувалася гроза. А тут, у задушливому місті спека
досі щосили морила липи і чорний асфальт. Здавалося,
лишень один я перебував у передчутті народження прийдешнього дива — кольорової веселки, яку вигойдувала
у небесній люльці дощова хмара.
Петро Кухарчук
Малюнок А. П. Кухарчук
ВЕСЕЛКА
Якби не було тебе, я губився б у сині небесній,
У буденності днів віднайшов би молитви слова,
Всі думки розгублю у веселці моїй, так чудесній,
Почуття, наче грім - моя казко дзвінка, лісова.
Я блукатиму там, де ні правил нема, ні законів,
Де лиш ти - і хмаринка, і неба, невинна блакить,
Де буденність всіх днів все ж зберу до священних загонів,
Ти - веселко моя, зачарована й любляча мить.
Я зігрію думки - твоі чисті думки у коханні,
Що, мов птаха летять понад обрієм щирих бажань,
Не дозволю, не дам - забороню пекучі страждання,
Не під силу нікому розтоптати моїх уповань.
Лиш у моїй душі стиглі грози, розкішні веселки,
Хоч жагою наповнює сонце всі тайни мої,
Знову стигне гроза, закрадаючись в зморене серце,
Лиш доступно мені те народження в віщому дні.
У народженні див - неземної красуні веселки,
Що гойдає у небі насуплена хмара дощу,
Ми пірнемо удвох у небесні дзвінкі закапелки,
Лиш кохання й жагу я у закутки щастя впущу...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820234
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.01.2019
автор: Леся Утриско