Мете й мете, ані кінця ні краю,
Злилося все - ні неба, ні землі.
А я тебе думками оминаю,
Як оминають айсберг кораблі.
І все латаю серце струхлявіле,
(Та що там серце! Вже немає й крил...)
Немов вовчиця, зимонька все квилить,
На рани густо сипле білий пил.
Поснули міцно в снігових заметах
Стежки схололі й вибоїни мрій.
І раптом неважливо стало де ти,
Лиш спогади вростають, мов пирій...
Стара сосна все люляє печалі,
Між пишних віт лиш тіні самоти.
Хвилини мчать сніжинками зухвало,
І разом з ними образ твій і ти.
А за вікном довкруж усе біліє,
Іде в минуле день іще один.
Мете й мете. Клубочить у завіях
Свої інтриги вічний часоплин.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819930
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.01.2019
автор: Ірина Кохан