Мій критичний клекіт

Віталій  Назарук  
[i][b]«Лелечий  клекіт»  [/b][/i]
[i]Поезії[/i]
Книга  друга
[b]Луцьк[/b]
[u][i]ПрАТ  «Волинська  обласна  друкарня»[/i][/u]
[u]2018[/u]



                 Прочитав  другу  книгу  поезій  Віталія  Назарука  «Лелечий  клекіт»  і  в  черговий  раз  приміряюся  до  ролі  літературного  критика.  Проте  варто  означити    функціональні  межі  своїх  писацько-критичних  зазіхань.  Саме  слово  [b]Критика  [/b]всотувало  в  себе  декілька  значень.  Відразу  скажу,  що  Критика,  як[b]  судовий  розгляд[/b],  як  [b]вказування  недоліків[/b]  чи  як  [b]негативна  думка  про  що-небудь  [/b]─  мені  нецікава.  Тут  мені  пригадується  Чапекове*:  «Критикувати  -  значить  пояснювати  авторові,  що  він  робить  не  так,  як  робив  би  я,  якби  вмів.»  
         Мені  в  моєму  віці  більш  цінним  бачиться  Критика,  як  [b]мистецтво  проводити  аналіз,  розбір[/b],  або[b]  обговорення  чого-небудь  з  метою  дати  оцінку[/b],  як  [b]особисте  враження[/b]  чи    [b]міркування[/b].
       І  такий  підхід  є  більш  корисним  для  літературного  процесу.
На  мою  думку,  під  час  діалогу,  обміну  враженнями  від  прочитаного,  (побаченого,  почутого)  і  виробляються  уподобання,  літературні  закони,  нові  категорії  і  форми  сприйняття  літературної  творчості,  як  для  тих,  хто  пише,  так  і  для  тих,  хто  читає  (переважно,  це  одна  і  та  ж  публіка).
       В  книзі  пана  Віталія  представлено  два  розділи  ─  по  150  сторінок  пейзажної  і  філософської  лірики.  На  кожній  сторінці  3-5-стопний  вірш.  Папір  і  друк  якісні,  художнє  оформлення  приємне.  Тираж  ─  100  примірників  (як  завжди  ─  лише  для  друзів  і  знайомих).
       Збірка  містить,  по  суті,  зображувальну  лірику,  як    описову  ─  в  першому  розділі  (пейзажну),  так  і  оповідну  ─  в  другому  розділі,  насиченому  авторськими  роздумами  (часом  з  алегоричним  чи  символічним  значенням).  
     Цей  жанровий  розподіл  в  більшості  випадків  умовний.  Бо  в  віршах-пейзажах  часто  ховається  якийсь  розмисел,  а  в  віршах-роздумах  фігурує  пейзаж.
       Ось,  наприклад,  вірш  «ВІД  ЗИМИ  ДО  ЗИМИ»  з  першого  розділу.  Швидкими  і  яскравими  мазками  в  ньому  змальовано  поля  і  працюючих  людей  в  різні  пори    року.  Але  окрім  пейзажної  картинки  тут  присутні  і  роздуми  про  своє  життя,  і  побажання  миру  для  рідного  краю.

   [i]  Я  не  знав  що  живу,  я  не  знав,  як  належало  жити,
     Я  не  вірив  ніколи,  що  різні  бувають  літа.
     Я  дивився  щороку,  яке    колосилося  жито,
     Коли  з  чорного  в  зелень  вдягалася  нова  весна.

     Наступала  весна    і  народ  працьовитий  у  полі,
     Буряки  у  рядках  і  засіяні  Богом  льони.
     Де  співали  серця,  і  душевні  гоїлися  болі,
     Набиралися  сили  босоніж    до́ньки  й  сини.
…………………
   Боже,  рік  нам  пошли,  щоб  без  воєн,  додай  нам  спокою.
   Щоб  Хрещенська  вода  Україні  умила  лице.
   Щоб  готові  завжди  ми  були  за  святиню  до  бою,
   Але  град,  щоб  не  падав  ніколи  на  землю  свинцем…[/i]
                       («ВІД  ЗИМИ  ДО  ЗИМИ»  стор.34)**

       А  у  вірші  «ГОЛОВНЕ  У  ЖИТТІ»  з  другого  розділу  (філософського)  роздуми  про  швидкоплинність  життя  спираються  на  пейзаж.

     [i]Лист  спадає  з  осінніх  дерев,
     Хоч  ще  літо  ─  в  душі  уже  осінь.
     І  такий  мене  смуток  бере,
     Що  вже  сніг  засрібливсь  у  волоссі.[/i]
               («ГОЛОВНЕ  У  ЖИТТІ»  стор.226)

             Читаючи  пейзажну  лірику  Віталія  Назарука    мені  раптом  пригадалася  поезія    [i]шань-шуй[/i].  Цей  жанр  віршів-пейзажів  набув  широкого  розповсюдження  у  Китаї,  у  рамках  філософсько-естетичної  концепції  шань-шуй  ("гори-води").  Тисячі    віршів  описували  одне  і  теж  ─  гори,  скелі,  потоки,  хмари,  туман  -  сакральні  елементи  китайського  космосу,  що  символізують  чоловіче  та  жіноче  начало  інь  і  ян,  а  також  їх  взаємовплив.  Віталій  Назарук  в  своїй  пейзажній  ліриці  пропонує  власний  букет    уявлень  і  символів  про  світ  природи.  Це  вітер  і  хмари,  туман  і  дощ,  поле  і  луг,  сад  і    ліс,  дерева  і  квіти,  пори  року,  день  і  ніч,  світанок  і  сутінки.  Про  кожен  з  цих  елементів  поетового  макрокосму  і  їх  співдіяння  ним  написано  по  декілька  віршів.

   [i]  Мовчала  ніч,  лиш  миготіли  зорі,
     Під  ранок    просипалися    півні.
     Туман  пінився,  наче  хвилі  в  морі,
     Холодні  роси  ще  були  у  сні.

     Схід  посвітлів,  немов  лице  красуні.
     І  дві  хмаринки  парою  були.
     Пташки  заворушились  в  стрісі  в  клуні.
     В  повітрі  чувся  запах  ковили.[/i]
             («РАНОК»  стор.27)

     [i]Зірка  засвітилася  ранкова,
     Місяць,  як  розігнута  підкова…
     Пухкали  потроху  димарі,
     Ранок  починався  на  дворі.
     Ще  чорніли  вікна  попід  ранок,
     Просинався  виспаний  світанок.
     Морозець  сміявся  після  ночі,
     Ніч  ховала  свої  зорі-очі.[/i]
           («РАНКОВА  ПОРА»  стор.43)

     В  віршіх  Віталія  Назарука    знаходимо  підтвердження  міркування  про  те,  що  пейзажна  лірика  ─  умовна  назва  ліричного  жанру,  в  якому  йдеться  про  художні  переживання  природи,  олюдненої  та  одухотвореної.

     [i]Потрохи  сутеніло  на  дворі,
     Та  через  сніг  було  ще  біло  –  біло.
     Зривали  горобину  снігурі,
     І  димом  з  коминів  тепло  диміло.

     Легенький  сніг  периною  лягав,
     Синички  доїдали  свіже  сало,
     Мороз  мовчав,  а  вітер  наче    спав,
     У  хмарах  небо  зорі  заховало.

     Сніжинка  раптом  впала  на  брову,
     Неначе  настромилася  на  вила,
     Ліпили  діти  бабу  снігову,
     Ніч  підтюпцем    до  заходу  спішила…[/i]
               («ЗИМОВІ  СУТІНКИ»  стор.83)

                 В  віршах  з  розділу  філософської  лірики  є  чимало  мудрих  думок.  Проте,  і  сам  поет  не  забуває,  що  будь-яка  мудрість  відносна,  а  вічної  істини  -  немає.  В  цьому  короткому  огляді  поетичної  збірки  неможливо  відтворити  весь  спектр  почуттів  викликаних  читанням  поезії.  А  простий  переказ  ліричного  вірша  вже  сприймався  б,  як  звичайна  інформація  і  не  передавав  би  моєї  специфічної  настроєвості,  як  читальника.
         Відзначу  лише,  що  всі  вірші  Віталія  Назарука    написані  від  першої  особи,  автор  присутній  в  кожнім  вірші.

   [i]  Роки    переплелися    у    літа,
     Вже    сонце    до    спочину    шлях    шукає.
     Проте    душа    жива    і    точно    знає,
     Що        є    вона    і    що    вона    жива…[/i]
               («А  ЗОРІ  СЯЮТЬ»  стор.266)

     І  ще  варто  відмітити  авторське  самозаглиблення  з  метою  самовдосконалення,  при  якому  поет  залишається  на  самоті  зі  своєю  свідомістю.  А  інтегруючою  думкою  поезій  цього  розділу  є  намагання  аналізу  свого  життя,  підведення  попередніх  підсумків  прожитих  днів.

     [i]Ні!  Ще  не  все…  Повірте!  Ще  не  все
     Я  встиг  зробити  на  віку  своєму!
     Життєвий  вітер  може  принесе,
     Ще  не  пророслу  долину  зернину.[/i]
           («ЗЕРНИНИ  ДОЛІ»  стор.158)

             Особистість  поета  ,  його  душа,  оформлена  в  рамки  рим,  співзвуч  букв  і  мелодійність  рядків  висловлена  в  своєрідному  поетичному  кредо  ─
[i]
               [b]    ЩО  ГОЛОВНЕ  В  ЖИТТІ[/b][/i]
   [i]  Неначе  є  пошана  від  людей,
     Родився  син  і  є  чудові  внуки.
     А  в  голові  є  тисячі  ідей.
     Лисий  давно.  Та  не  ношу  перуки…

     Люблю  жінок  і  ще  горілку  п’ю.
     Від    цього  не  втікаю  і  понині,
     Усе  своє    життя  –  життя  люблю,
     Радію,  що  родився  в  Україні.[/i]
                 (стор.222)

----------------------------------

*Карел  Чапек  ─  чеський  письменник.
**  –  в  дужках  номер  сторінки  в  збірці.

               12.12.2018
                                                 
                               Євмен  Бардаков

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818069
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.12.2018
автор: Віктор Ох