Що буде, коли ти збрешеш?
Що буде коли змовчиш?
Чи знов зацвірінькає щедрик?
Чи гляне з гілляки сич?
Чи стане мені в нагоді
майбутній невтомний час?
Чи я підкорюсь негоді,
що голосом павича
пред'явить останній виклик
вервечці сліпих довір…
Бори́вітер зроду звиклий
на падаль кидати зір.
Не знаю, що буде далі,
пташками злітає стос
віршованих орігамі,
що мало і не збулось.
Я буду з тобою чесна –
розтрощене не збереш,
я поглядом, словом кресну,
якщо ти в мені помреш.
Я подумки поховаю,
усіх розжену птахів,
я витиму вовчим зграям
з усіх приміських дахів.
У хузі відьомській люті
прощати не стане сил, –
я викину твій комп'ютер
і сервер пущу під схил,
я вивезу вантажівку
айтішного барахла,
прошу, не купуй довіку
предмети з крихкого скла…
Я слізно тебе благаю:
надибай вже інший тор, –
не треба на Миколая
п'ятнадцятий монітор!
(2018)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817837
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.12.2018
автор: Світлана Ткаченко