Гомоніла хвиля, гомоніла з вересневим сонцем на світанку:
— Пам’ятаєш те дівча кмітливе, що до моря бігало щоранку?
Світлі кіски, загоріле тіло, усмішка відкрита, оченята –
то веселі, то за мить - журливі... Те дівча уміло відчувати.
Розмовляло з морем, хвиль торкалось.
Задивлялось на вечірні зорі.
Мрійниця така... Я милувалась
завжди нею із морських просторів.
Час ішов. Дівчисько підростало. То студентка вже вона, то — мама.
Зустрічей в житті було чимало, та любов до моря не минала.
Приїжджала завжди, як уперше, на побачення із морем...Знаєш?
— Знаю. ЇЇ очі - як морські два денця, раз побачиш, і навік запам’ятаєш.
Може мріяла про те, що буде все на краще, щастя сподівалась...
Як би не топтали душу люди, як би у житті не помилялась.
Дивлячись на море - усміхалась, «рани» заживали відболівши.
Море про любов їй шепотіло... А вона складала йому вірші.
Задивляючись у сині далі, зазирала в душу, як в люстерце...
ЇЇ очі колір моря вбрали, а простори - полонили серце.
Усміхалась знову, як дівчисько, що відкрите зустрічам щасливим.
Ніжно хвилі цілували ніжки, ніжно сонце цілувало тіло.
— От і зараз, бачиш? Повернулась!
На світанок вийшла подивитись,-
хвиля з Сонцем знов перегукнулась:
— Все! Біжу. Пора причепуритись...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817743
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.12.2018
автор: Tanita N