[i]- Твоя сила в твоїй ненависті - Говорив Мефодій. Твоя ненависть від твоєї любові. Чим більше ти любиш свою сім'ю, ти більше ти ненавидиш тих, хто в тебе їх забрав. В потрібний момент станеться виплеск твого зла. Твоя ненависть забере тебе. А до того моменту плекай її. Час прийде і настане ера ненависті...[/i]
***
В той вечір весь Іштар перефарбували червоними кольорами. Кров заливала вулиці, наче весняна повінь. Страх і ненависть кружляла в повітрі. Маги вогню сиділи в своєму монастирі і не пхали носа за стіни. Для мене завдання ставало все тяжчим. Але я не міг зупинитись. Десять років я чекав можливості помститись. Це місто може згоріти до тла, але я помщусь їм всім.
В першу чергу я вбив двох глаштаїв. Прилюдно, перед іншими глаштаями. Я міг зробити це швидко, але народ вимагав видовищ, тож помирали вони довго.
Іншим я заплатив за потрібні слова.
- Пірокар прийняв під свій захист продажного Велерада. Невже ви допустите, щоб зрадник залишився цілим!?
Вони знаходили потрібні слова, щоб розпалити в людях вогонь. Натовп повалив в монастир. Я прирік їх всіх на смерть, але так було потрібно. Вони відволічуть всю увагу на себе. Дурний натовп. Стадний інстинкт це велика сила і могутній той хто їх веде. Я ж вів їх на бійню.
***
[i]- Як ти плануєш вибратись? - спитала Раїса віддаючи мені карту.
- Ніяк.
Хвилину Раїса нічого не розуміла. А коли до неї дійшло, зареготала. Так вона і померла.
- Божевільний - були її останні слова.[/i]
***
Натовп прорвав кільце з охорони та послушників монастирю швидше, ніж я думав. Допоки на сходах та площах точились жорстокі бої, я обійшов замок. Декількох охоронців та двох чарівників довелось прибрати – і ось я всередині.
Перше, що кинулось в очі – це розкіш. Позолочені вази, канделябри, картини, оббиті золотом меблі. Від такої кількості мене аж сліпило. Я швидко добрався до підземелля. Якщо вірити карті, дерево знаходиться внизу, під мурами замку. В першу епоху заселення людьми Антарії, замок збудували якраз для захисту дерева. З часом це стало таємницею навіть для самих чаклунів. Лише обрані знали про джерело їх сили.
В підземеллі було холодно і темно. Минуло чимало часу, доки очі звикли і я міг бодай щось розрізнити. Я й не помітив, коли шум стих. Замок був далеко позаду.
***
Не знаю, скільки часу я йшов сходами вниз, але в решті решт я утнувся в арку. За нею було світло. Перехопивши сокиру міцніше, я ввійшов.
- Я знав, що ти прийдеш! - звідкись донісся голос Пірокара – та бійня, твоя робота?
- Можливо - я оглянувся навколо себе.
Арка вивела мене в невеличкий сад. Звідкись сюди пробивалось світло. В печері, хто б міг подумати? А посередині, на підвищені було воно - дерево сили.
Золотолист.
Могутній, наче в дуба стовбур, золоте листя. Виглядало воно прекрасно.
- І що ти далі робитимеш? – голос Пірокара лунав звідусіль – просто зрубаєш його?
- Такий був план.
До моїх вух долинув тупіт ніг. Маги вогню збігались до дерева. З ними було кілька воїнів. Лицарі в латах з мечами та щитами.
- Ти не пройдеш! - між ними вийшов і Пірокар.
Такий ж як і десять років тому.
- Це ти так думаєш - я направився до них.
Їх було багато. Занадто багато для мене. Але я був так близько і не міг дозволити, щоб мене зупинили за крок до мети.
***
Спочатку я нічого не відчув. Все як завжди: удари сокирою та кинджалом, кров навколо мене, крики наповнені болем.
А тоді почалось. Час почав сповільнюватись. Люди навколо завмирали. Всі звуки зникли і навіть мій крик звучав, немов чужий. Вони завмирали в повітрі, навіть струмені крові та кінцівки завмирали і поволі пливли в повітрі. Час більше не мав влади наді мною.
Передні ряди попадали досить швидко. Ніяка броня не рятувала лицарів від моєї люті.
Коли час нарешті повернувся, позаду мене лежали порубані тіла, а попереду смерділо страхом. Я чув його, він наповнював мої вени енергією, як дерево сили живило чарівників.
- Хто наступний?! — закричав вцілілим.
Чарівники, та послушники розійшлись. Ніхто не хотів вмирати.
- Боягузи! — волав на них Пірокар, але його не слухали. Він кинувся на мене з криками — я зупиню тебе в ім'я...
Кулаком в лице я змусив його замовкнути. Старий відлетів на землю, врізався потилицею в огорожу, за котрою знаходилось дерево. Він перевернувся на бік, випльовуючи зуби та кров.
- Тобі не вибратись звідси! — з ненавистю сказав він.
Я промовчав. Мовчки переступив через нього, перестрибнув огорожу. Навіть жалко було рубати таке величне дерево, але я занадто довго йшов до цього. Руни на сокирі спалахнули синім.
- Ти навіть уявити не можеш, як я хотів відправити тебе на той світ — розвернувся до Пірокара лицем — але, що твоя смерть в порівнянні з цим...
Я розмахнувся і наніс перший удар. З глухим стуком лезо зайшло в дерево.
- Ти будеш жити — я наніс ще удар. Кілька листків впало на землю — ти побачиш, як цей світ покидає будь-яка магія.
Знову удар. Золотолисте дерево жадібно заскавуліло, немов живе.
Ще удар.
Стовбур почав тріщати.
Ліве плече пронизала стріла. Я похитнувся, але встояв. Зараз це вже неважливо.
Ще удар.
Наступна стріла потрапила в стегно. З моїх грудей вирвалось здавлене виття. Я опустився на одне коліно. Стовбур золотолиста почав хилитись. Останній удар і все...
- Зупини його, Лео! — з вибитими зубами Пірокару було тяжко кричати.
Я глянув на лучника: Лео Карахал, без обладунків, меча, лівого ока (тепер там чорна пов’язка). Зате з численними багряними плямами на лиці та розплавленою шкірою на щоці.
- Зупинись, Роран! — прокричав він, дістаючи ще одну стрілу — все скінчено. Тобі не вибратись звідси.
- Помиляєшся — оперся руками на сокиру — я вже вибрався. Для моєї сім'ї це свобода. А твоя стріла це моя дорога до них.
Лео не одразу зрозумів суть моїх слів. А коли зрозумів — було пізно. [i]Душі Марії та Тео стануть вільними, коли не стане магії, і ми зможемо зустрітись на тому світі. [/i]Вони чекатимуть мене…
Залишився лише один удар.
Ніколи я ще так не волав. Руки налились свинцем, ноги не слухались. В очах темніло. Я занадто старий, занадто втомлений…
Останній удар сокирою і дерево з тріском повалилось вбік. Пірокар заволав. Не було ні шуму, ні променів світла, ні вибухів. Чари зникли так само тихо і непомітно, як і з'явились. Остання стріла зі свистом потрапила в груди. Лео гарно стріляв. Я впав на одне коліно. Зброя вилетіла з рук.
- Що ж ти накоїв? — голос Пірокара потонув в шумі листя дерева сили. Я звалився на бік. Лео поволі підходив до мене з кинджалом.
Але мене це вже не хвилювало.[i] Марія, Тео, я йду до вас...[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817327
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.12.2018
автор: Тост