Палав вогонь… Пожежа! Підпалили!
Ефес тонув у заграві вогняній.
Несли з водою гидрії, кратири,
Гасили всі. – Допомагай, не стій!
Священний дім, оселя Артеміди,
Мов смолоскип, палав в одну з ночей.
Гасили, й жоден в біганині не помітив,
Що він стояв, не зводячи очей.
Він більш за все хотів легкої слави,
Залишити по собі довгий слід.
Він не творив, але і не лукавив –
Від заподіяного, наче крейда, зблід.
Храм Артеміди, вбитий Геростратом,
І до сьогодні в людства на вустах.
Не помогли ні кара, ані страта.
Звучить ім’я людини з сірником в руках.
І в нас сьогодні повно – подивися –
Серед прохожих герострати йдуть.
Всі, хто хоч чимось хоче похвалиться,
Хто задля слави в руки сірники візьмуть.
Одне лиш радує, у мить, як храм гасили,
Як Герострат до слави зробив крок,
Хоча як ревно жителі просили,
Афіна не спустилася з зірок.
В ту мить страшну, так люди говорили,
Важливіші були в неї діла.
У Македонії вона благословила
І Александра доторкнулася чола.
Коли в юрбі побачиш геростратів,
Вогонь не загаси у їх руках .
Можливо, коли все буде палати,
Прийдуть провідці, що прославляться в віках.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817058
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.12.2018
автор: Волинянка