Взяв і я з Його руки терпіння.
Раювати сів під гострий дах.
Чорні цятки галок на хрестах,
злотоглавів мороку насіння.
Від дверей донизу впала просинь,
розтеклись калюжами авто.
Я в демісезонному пальто
приміряю капелюхом осінь.
Пес кудлатий дзиґою під чобіт.
Неба щит на дощові стовпи.
Як немає сну вина купи,
як немає за що то вже клопіт.
Ще, наразі, маємо пригоду,
сірим тілом тягнеться паркан.
Милий друг мій, буде все «шарман».
Дай мені ударить гучно коду.
Парку пожовтілий фоліант.
Дім театру. «Бути чи не бути»,
що ж - від ліків крапля до отрути.
Ми йдемо, минаючи бульвар.
Пес і я, подовжені у тіні,
неділимі станемо, йдучи.
Ліхтарів вольфрамові м’ячі
вистигають, опіками сині.
Сну свічадо –
врубелівський демон –
дощ
у барабани долі б’є.
На безсоння страчений портьє
їсть сухарик з яблуневим джемом.
Шкет в авто підкручує хард-рок.
Хоч у мене скроні уже сиві,
та я все молюся юній римі,
тож вона сповільнює мій крок.
Вікон спраглі очі. День воскрес.
І щербатить променеві сходи
той, що не дійшов зі мною згоди:
хто з нас першим має нести хрест.
Гомінкий бульвар, веселі діти,
склом вітрин обмануті птахи,
і все надто справжнє навкруги,
що ту правду нікуди подіти.
Верещить клаксон таксомотору,
і ребром чіпляючись за гак,
жебраку кидаю я п’ятак,
тягнучи його з собою вгору.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815076
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.11.2018
автор: Андрій Дзюба