Приніс північний вітер на поріг стеблину,
Зронив дозрілий колос три зерна до ніг,
З виттям вгризався цвях іржавий в домовину,
За крок до осені спинивши життя біг.
Стара верба в селі пожовкла передчасно,
Мабуть від тіл дитячих схованих в землі
І лиш барвінок на весні тут квітне рясно,
Так ніби сльози з неба впали голубі.
Ніхто в селі не вижив…Ні одна дитина,
Вже посиніли пальці в кулачках навік,
І плаче поряд із вербою горобина,
Коли на хрест дитячий сипле перший сніг.
Давно зрівнялися могилки з диким полем,
Давно їх душі поміж янголів живуть…
Ось тільки пам’ять віддає й до нині болем,
Коли по селах, люди, в мідні дзвони б`ють!
Німіють янголи на хмарах, Діва шепче,
Молитву щиру, склавши руки до грудей,
Лишень Господь себе, дивуючись, не вперше
Питає: Я для чого сотворив людей?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815061
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.11.2018
автор: Ярослав Ланьо