Пам'яті день, свіча плаче, і серце плаче.
Сніг, мов рядно туге, все спеланав довкруж.
Все ніби так, але ніби й не так неначе.
Пам' ять затугла, мов змерзле тавро калюж.
Хтось нагадав, хтось ні, комусь усе байдуже.
Тільки б росла трава, хай і під снігом, хай...
Серцю болить, о як! зовсім не трошки, дуже!
Бо вже здавалось край, а то іще не край.
Скільки багатих слів в закутку ночі кожнім...
Скільки благих очей і добротеплих рук...
Та пізнає душа ложне, знов ложне, ложне!
І з-поза хмар перо чорне скидає крук.
В пам'ятний день сльоза й віща якась ненависть
До... звісно, чорноти. Схлипує тихо сніг.
Бо лиш його рядно чистим іще зосталось,
де тисячі брудних ласо тупцюють ніг.
21.11.18 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814755
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 21.11.2018
автор: Леся Геник