Він завжди тут, хоч клич, а хоч не клич.
На сонці грає панцирем зеленим
чотириста дванадцятий «Москвич»,
під'їзду чатовий, чека на мене.
З роботи вигляда мене щодня.
Щодня випроводжає на роботу.
Мабуть таке небесне завдання
в залізного «мітхуна чакраборті».
Мов проклятий, помер вчергове день.
Знов повно і на небі й в оці скалок.
Морфей на манівці мене веде.
Але не спить рідненький мій «москалик».
Мого під'їзду символ і маяк –
така, напевно, роль його в цім світі.
Без фар ясних не втрапиш в дім ніяк.
Хоч в око стрель – пітьма. Та він підсвітить!
Хоч страх водіння так в мені й не зник
і татковий «Москвич» я не осилив,
мій сон снує «зелений чарівник».*
Спить й тато, від їзди моєї сивий.
«Москвич» мій сон пантрує, мов койот.
У царстві «мерседесів», «порше», «деу»,
оточений збіговиськом «тойот»,
покірно й гордо жде мене шедевр.
Могутній, мов козацтво низове –
не «корч», «дрючок» і не «відро з болтами»!
(Так татко – більш ніхто й не назове).
Між дюнами пройде й між болотами.
Як в танка, карколомний люфт керма
п'янить у найдовершенішій з марок.
Перлиною в сусідських «закромах»
«Москвич» серцевий гріє закамарок.
© Сашко Обрій.
* мається на увазі «Москвич».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814498
Рубрика: Ода
дата надходження 19.11.2018
автор: Олександр Обрій