«Я своє серденько ділю тепер на трьох:
На сина й доньку (щойно народила),
І на того, кого вподобав Бог,
Війна якого в вічність відрядила», –
Так сповідалась матінка собі
Після утрати сина у Донбасі,
Що жити не хотів серед рабів
Й не співчував рабу він – бідоласі.
Йому сімнадцять стукнуло ледь-ледь,
Як спалахнув Майдан тоді в столиці.
Його чекали ЗНО і вуз, але…
У юнака в душі – добра криниця.
Воно ним рухало, просилось до людей,
Де правда з кривдою не перший день змагались…
І він туди, де гаряче, іде,
Де все людською кров’ю поливалось.
А в квітні мчав він («правосек») на схід,
Адже потрібен був і там країні,
Щоб захистити землю, гідність, рід,
І в герці у нерівному загинув…
О, як страждала мамина душа!
Здавалося, й вона услід полине…
Їй доля іншого нічого не лиша,
Як повернути втрачену дитину…
Реальність намотавши на клубок
І зваживши усі і «за», і «проти»,
Вона, нарешті, зважилась на крок:
Поставить крапку на своїх абортах…
Народить знову сина для… життя…
Той, що на небі, мав би теж зрадіти
(Життя ж віддав за інших майбуття).
Ніколи не зростуть його вже діти,
А вона здатна в цім допомогти
І виконати місію почесну:
Синочка народити і зростить –
Ще не такі далекі її весни.
Відмовить жінці не наваживсь Бог,
Пославши сина й доньку одночасно,
І поселилася в душі її любов,
Котра уже ніколи не погасне.
Свою любов помножила на всіх,
Тепер матуся вже не голосила –
Знала, убивці сплатять за свій гріх,
Бо матері любов завжди всесильна!
6.11.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812978
Рубрика: Присвячення
дата надходження 07.11.2018
автор: Ганна Верес