Я, напевно, трішечки кішка і трішки птиця.
І свободою мені не нажитися, не напиться.
І, напевно, мені летіти вічно без дому,
І належати всьому світу — значить нікому.
Я, напевно, вродилась дикою і чудною.
Обходити обійстя й вогники стороною,
Облітати затишні вікна, чужі квартири...
І, можливо, любити правильно не навчили.
І, можливо, шукати правильного не вдасться:
Кішці дикій у клітці вікон немає щастя,
Птасі дикій сидіти в вітті, а не в долонях...
Чуєш, чуєш: десь там далеко по комусь дзвонять?
Чуєш, чуєш: вогонь тріскоче, вогню не спиться,
І фарбує у жовтий колір кленові лиця,
І згорає в червоно-яре в дворі осика —
Жовтень золотом і вугіллям під ноги сипе,
Жовтень сонцем хоронить літо, і саван — хмари.
Бачиш, бачиш: як краплі жару горять стожари?
Бачиш, бачиш: птахи до вирію полетіли?
(я б із ними — душа пташина, та людське тіло)
Бачиш, бачиш: ідуть морози, ідуть тумани.
Знаєш завтра листок останній в траві розтане.
Знаєш, завтра сніжинки ляжуть плащем на плечі —
Так красиво, так світло, холодно й не до речі.
Я, напевно, вродилась дикою і чудною...
Тільки — поки ніхто не бачить — підстав долоню.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812736
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.11.2018
автор: Marika