Всі мої птахи відлетіли, і мій бонсай спорожнів і онімів. Коли за обрієм згас останній прощальний скрик лелек, з усіх моїх дерев одночасно впало на землю листя. Бонсай зробився прозорим і стоятиме такий - мовчазний, нерухомий, зачаєний - до повернення птахів, весни та життя.
А тоді в моєму бонсай-лісі помітили срібну жабку. Вона - надзвичайний і повноважнний посол ясновельможної зими, яка вже йде слідом. Торкнеться срібна жаб'яча лапка моїх бонсай-вод, і вони миттю вкриються кригою та спатимуть - до повернення птахів, весни та життя.
Якщо буде божа ласка. Якщо вистачить сил не забути. Якщо...
І я сказав моєму бонсай-народові:
- Йдіть у ліс, зберіть листя, вкладіть межі сторінок священних книг. І щоразу, коли читаєте священні книги, аби не забути, які є ваші боги, дивіться на те листя, аби не забути, яке є життя. Зима пануватиме не вічно: вона - високій гість у нашім бонсаї, поводьтеся з нею гідно, і вона щадитиме та милуватиме.
І мій народ вчинив, як я сказав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812630
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.11.2018
автор: Максим Тарасівський