Чарівна країна.
Дорослі не помічають, як багато цікавого у них під ногами. „Тому що вони занадто високі ростом." - так подумала Тася, побачивши біля шкільною штахетинка нерухому бджілку.
- Бідна бджілка ! – сказала Тася, - вона вже померла.
- Та ні, не вмерла, - заперечив ганчір’яний слоник Уля. Він також помітив бджілку.
- Просто задубла від холоду, адже зараз вже зима - розмірковув Уля.
На дворі дійсно була зима, почавсь грудень, хоча снігу ще не було. - Комашки не вмирають від холоду , - продовжував Уля, - Вони засипають міцним сном і сплять до весни. А весною сонечко відігріває їх і вони просипаються.
- Та хіба тут затишне місце ? - спитала Тася - О, скільки голубів
ходить. Можуть з’їсти бджілку.
Один замурзаний, худий голуб І справді вертівя поблизу, прислухаючись до розмови. Він так І чекав коли Тася і Уля підуть, щоб проковтнути бджілку.
- Киш, киш! - Крикнула Тася, та пернатий побирушка навіть не злякався. Вони не знали, що пташки бджілок не їдять. ¬
- Давай сховаємо її - запропонував Уля. Він взяв всвої товсті лапи
прутик і обережно підсунув сплячу бджілку під штахетник.
- Тут її не дістануть голуби, а весною...
- Ой! - закричала Тася, - вона ворушиться! - І правда, поки вони го¬ворили, сонечко гріло бджілку, і вона поворушила вусиками.
- А може це вітерець поколихав їх ?
- Давай Уля, краще заберемо її додому, нехай живе до веснив коробочці.
- А як же прогулянка ? - зітхнув Уля,
- Та нічого, погуляємо пізніше, Зате бджілку ніхто не з'їсть.
В цей час бджілка зовсім проснулась і мовила : „ Не треба, Тася, мене брати, я вже можу летіти, мені треба поспішати, поки сонечко пригріває.
- Звідкіля ти знаєш моє ім'я ? - запитала Тася. Те, що бджілка вміє розмовляти її не здивувало,
- Я бджілка і звуть мене Жу-жу. Ти добре дитя, ти пожаліла мене. Візь¬ми за це подарунок. - Вона затріпотіла крильми і закружляла в чарівному танці. І на тому місціде вона танцювала Тася і Уля помітили товсту поштову марку.
- Мені пора, золотий вулик чекає мене. Ви читайте цю книжку і ніколи не потрапите в біду. „Яку книгу”, хотіла крикнути Тася, та тут подув вітер. Жу-жу піднялась вверх. Уля захотівпідняти марку, та його товсті лапи не могли її втримати. Тася підняла марку.
- Та це не марка - сказала вона - це маленька книжка.
- Жаль, що я не можу її полистати, - зітхнув Уля, - коли б мені справжній хобот, а то хвостик і той довший.
Не встиг він подумати про це, як хобот тут же відріс мало не до землі.
- Та це вже занадто, - покачав головою Уля. Враз хобот став меншим. Уля радісно затрубив, як це роблять всі на світі слони.
- Ура, ура ! - трубив він -тепер нас чекають пригоди !
- Для цього спершу треба попасти в чарівну країну, - відповіла Тася, сховавши книжечку до сумочки.
- Та як же ми знайдемо дорогу ?
- Книга покаже нам. - Та книга мовчала. Ще трохи постояли в нерішучості.
- Тут щось не так. - Мовила Тася, - ходімо додому, - вони неохоче плелись вулицею, по звичці розглядаючи землю під ногами. Бо відомо, що саме цікаве лежить біля нас, треба тільки придивитись пильніше. Уля підхвачував новим хоботом вціліліжовті листочки йпускав їх летіти по вітру. Один з листочків був не жовтий, а різнокольоровий.
- Дивись ! - сказав Уля - На ньому щось намальовано.
Тася взяла листочок.
- Та це ж карта чарівної країни!
Перешкода до чарівної країни.
„Так, чарівна країна в нас в руках І ми зараз же будемо в ній. До неї лише один крок, але ви не зможете потрапити до неї за найпростіших обставин”, - мовив голос з книжки.
- Ти нам скажи, або підкажи, що потрібно, щоб ми туди потрапили.
- Згадай, що ти Тася, обіцяла мамі сьогодні ранком.
- Не знаю.
- А ти пригадуй, пригадуй!
- О, та я обіцяла мамі застелити ліжко і підмести підлогу.
- І?
- Не зробила нічого. - Тасі стало соромно, вона нахилила голову, уважно озглядаючи свої чобітки.
- От бачиш, а я не в змозі показувати чарівної країни ледарям і обманщикам.
- Та я не завжди не слухаюсь і нікого не обманюю.
- Я тобі вірю, але потрібно дати слово, що надалі будеш виконувати мамине прохання з першого разу. Ти готова дати таке слово ?
- Будь ласка, я дам таке слово.
- Так, але тобі прийдеться все життя тримати це олово і ти зможеш відвідувати чарівну країну, коли захочеш.
- Я готова. - Тася підняла гордо голову, брови зійшлись на переніссі, очі дивились в небо, наче підтверджували тільки-но що сказане.
- Дивись, - сказав Уля, - даєш слово, держи. Тася, а що там намальовано?
- Буква „ П”
- Це означає північ, поверни карту щоб „П” була з північної сторони, - підказав Уля.
- Ясно, це там північ, де сонечко ніколи не ходить. Бачиш, тут ще одна буква „ П”, - виходить сюди південь.
- А куди ж іти ? На листочку ще є дві стрілки, показують в різні сторони. І слова написані : направо - смішніпригоди, наліво – звичайні пригоди.
- А де ж дивні ?
- А тут не написано.
- А страшних також нема ?
- Нема, - відповіла Тася розгублено,
- Ну і що ж, нам і цих вистачить. Пішли мерщій, - завертів Уля хоботом від нетерпіння.
- А куди ж нам ?
- Дивись, дивись, вона вже почалась, - мовив Уля.
- Правда, все стало іншим : земля покрилась зеленою травою, зажовтіли кульбаби, стало тепло, як весною. Небо світилось оранжевим світлом. Над травою літали великі різнокольорові метелики і не втікали, коли Тася і Уля підходили близько. Тася протягувала руку і метелики сідали на долоню. Дерева також проростали на очах з землі і росли швидко, як хмари, тільки не білі, а зелені. От старі дерева не сохли, вони поступо¬во танули в повітрі. Пташки співали, як у нас, тільки ворон не бу¬ло видно. Тася і Уля дивились, дивились на цей чарівний світ, а потім стали бігати один за одним по густій траві. Вони весело сміялись, па¬дали і не забивались. Потім стали ловити метелики. Тільки-но впійма¬ють одного, як метелик перетворюється в квітку . Із жовтих метеликів виходили жовті квіти, із білих - білі. Вскорі в Тасі був великий Букет. „Кому ж я його подарую ?" - подумала Тася.
Знайомство.
- Здрастуй, Тася, - почула вона тихий голос, оглянулась - нікого.
- Це бджілка – сказав Уля. - Ось вона. - Бджілка сиділа на Тасиному букеті. - Це ти, наша бджілка ? - спитала Тася.
- Я господарка цієї країни. Є багато чарівних світів, є добрі і злі чарівники. А як вам сподобалось в мене ?
- Дуже!
- Я хочу ще трішки погуляти - відповіла Тася. - Тут так хороше !
- Та вам вже пора, - заперечила бджілка, вона злетіла з квітки і спустилась на землю, перетворившись в красиву молоду жінку з добрим лицем і всміхненими очима.
- Ви гуляли вже дві години, мама турбується.
- Біжимо скоріше, Уля !
- Момочко, я була в чарівній країні. Я тобі все розповім! Я всім розповім!
Д. Бондар.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812533
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.11.2018
автор: Діна Бондар