Жив у селі Мурованці хлопчик. Звали його Петриком. Був він змалечку дуже слухняним і щиросердним. Коли хлопець ішов вулицею, то зустрічним здавалося, що в його очах сонечко оселилося, так він освічував і зігрівав ними все, що було довкруж. Хоч би чим був зайнятий Петрик, все покине, а виконає те, що мама скаже йому зробити, та й не тільки мама.
Сусідка попросить яблука в саду зібрати чи молодша сестричка книжку почитати, чи тато трави кроликам дати, виконає, ще й привітно усміхнеться при цьому.
А як Петрик любив домашніх тварин! І корову Зірку, і собаку Сірка, і кота Чорновусенка, і курку Галушку, і трьох білих кроликів з чорними вушками – Ніфа, Нуфа і Нафа, сам їх так назвав. Часто годував, поїв своїх домашніх улюбленців хлопець, а ще любив з ними розмовляти. Для тварин він і школу організував, в якій сам був учителем. Зірку навчив вірші декламувати, Сірка – гопак танцювати, Галушку – до ста рахувати, Чорновусенка –хвостиком квіти та дерева малювати. Ну, а Ніфа, Нуфа та Нафа – робити акробатичні вправи. За кожен помітний успіх Петрик давав тваринам призи: псові – кістку з м’ясом, коту –шматок сирка (ділився своєю їжею), кроликам – яблук з їхнього власного саду, корові – сінця чи пахучої трави. Іноді давав своїм підопічним і цукерки чи печиво. Любили Петрика друзі-тварини. Терлися об його руки, ноги, а кіт із собакою навіть цілували його в щоки. Раз на тиждень хлопець для своїх однокласників і друзів-сусідів організовував концерт, на якому виступали його учні-тварини. Виступи відбувалися в саду, на круглій галявці між двома яблуньками. Корова виходила на середину, вклонялася і декламувала вірші, пес танцював гопак, курка рахувала фрукти, які Петрик потім роздавав глядачам. Кіт малював картину на очах у присутніх. Кролики робили перекати, стрибки вгору, стійку на голові. Всі гучно плескали тваринам-артистам і дарували їм квіти.
Якось, це було влітку, Петрусь зі своїми батьками поїхав на відпочинок до Чорного моря. Важко було хлопчикові залишати своїх друзів-тварин, але бажання побачити Одесу, поплавати в теплій соленій воді брало верх. Доглядати корову, курку, пса, кота та кролів узялися бабуся з дідусем, їхня хата стояла за п’ятдесят метрів від Петрикової. Щоранку і щовечора приходили вони до друзів-тварин онука, годували їх, поїли, корову доїли. Та якось, за три дні до приїзду дітей, бабуся, йдучи додому, забула закрити хлів, де жили корова, курка та кролі, стара вже була, стомилася в той день, бо, крім звичних справ ще й варення з вишень на зиму варила.
Корова зрозуміла, що вони не зачинені, бо не чула, щоб клацнув замок у дверях, коли бабця вийшла. Підійшла до виходу, торкнула копитом двері, вони піддалися, відчинилися,тобто.
- Ходімо, - каже, - друзі, надвір. Подихаємо свіжим повірям.
- Ходімо, - мовила курка.
Вийшли вони, темно надворі, та на небі зорі блистять, місяць сяє.
- Гарно! – мовив Нуф.
- Чудово! – потвердив Наф.
- Магічно! – докинув Ніф.
- Так, - погодився Сірко, що сидів біля буди. - Небо вночі дуже красиве, коли без хмар.
- Може, прогуляємось селом, друзі? – запропонувала Галушка.
- Чому б і ні? – сказала Зірка.
- Тоді рушаймо, - сказав Чорновусенко і рішуче відхилив браму.
Стали вони в ряд та й пішли селом. Ідуть, корова вірші декламує, кролі перекати роблять, пес наприсядки скаче. Весело їм! Аж тут, на пів дорозі до кінця села, дядько якийсь їх наздогнав вантажівкою. Спинив він її біля компанії тварин, випхав голову крізь відчинене бічне віконце й каже:
- А куди це ви, шановні, йдете?
- А нікуди. Прогуляємось селом та й додому повернемось.
- Залізайте в кузов моєї машини, я вас відвезу в кінець села й назад також, чого будете свої кінцівки збивати об асфальт?
- Що скажете на те, друзі? – питає корова.
- Може, пристанемо на пропозицію? – запропонувала курка. – Ми ще ніколи в машині не їздили.
- Проїдемось, - мовив Наф. - Спробуємо, як це.
Дядько допоміг усім залізти до кузова: кому драбину до кузова приклав, кого руками підіпхав. А коли всі були на кузові, завів мотор і рушив. Проїхали вони село, дядько назад не розвертає автівку.
- Зупиніться, пане! – закричала корова. – Село закінчилося, везіть нас назад!
- Та хіба я дурний, - каже дядько, - відвозити вас назад? Будете тепер у мене жити.
- Ай-ай-ай! – закричали. – Ой-ой-ой!
- Замовкнуть, бо поб’ю вас палицею. Я ще й рушницю маю при собі.
Затихли тварини, зажурились. І навіщо, подумали собі, вони покинули рідне подвір’я, пощо їм здалася та вечірня прогулянка? «Що ж з нами тепер буде? - шепотіли.- Що буде?» Завіз їх дядько на якийсь хутір, зупинив автівку біля недобудованої хати й каже:
- Вилізайте. Будете тепер тут жити.
Злізли тварини, голови похилили. Завів їх новий господар до хліву, в якому ні сінця на долівці, щоб було м’яко та тепло спати, ні крихти чогось їстівного. Лягли вони на сиру землю, погомоніли трохи одне з одним та й позасинали, потомлені були й нажахані.
Просиділи день у хліві, другий – не приходить господар, не виводить їх з помешкання, не годує і не поїть.
- Гаплик нам буде, - каже Сірко.
- Я ягідки калини кидала краєм дороги, як ми їхали, Петрусь мені колись дав намисто з ягід, те, яке я на шиї носила. Казав, як загублюсь, щоб не впадала в розпач, а йшла і ягоди висипала. По тих ягодах він зможе знайти мене.
- То, може, так і буде? – мовив Ніф.
- Може так, а може, й ні. Хто зна, коли наш Петро з моря повернеться? Треба самим мізкувати, як звідси вибиратися, - мовила курка.
- Може спробуємо двері вибити? – сказав пес.
- Чи шибку? – додав кіт.
- А якщо господар почує дзенькіт скла, прибіжить і позабиває нас? – пропищав Чорновусенко.
- Як не позабиває, - мовив Нуф, - то самі скоро здохнемо тут без їжі й води.
- Так, - сказала Галушка й заплакала.
Прийшли дід з бабою до доньчиного обійстя наступного дня, бачать, двері у хліві відчинені. Заглянули до середини, жодної тварини не побачили. Куди ж усі поділися? Може, злодій забрався на подвір’я й украв їх?
Два дні старі ходили луками, селом, питали сусідів, чи не бачили доньчиних тварин, ніхто нічого не чув і не бачив.
- Мабуть, треба йти до поліції й заяву писати про те, що вночі з обійстя пропала корова, собака, кіт, курка і три кролики, - мовив дід.
- Підемо, - погодилася баба. – Але дітям поки що не сажемо про те, що трапилось, не будемо псувати їм відпочинок. Може, ще знайдуться тварини до їхнього приїзду з моря.
- Дав би Бог, – мовив дід.
Поїхали дідз бабою наступного дня до району. Розповіли дільничому в поліції про те, що сталося. Той прийняв від них заяву і пообіцяв розібратися.
А вже за день додому приїхали одеські відпочивальники. З автобуса, що привіз їх до центру села, Петрик не йшов, а летів, мов молодий орел. У наплічнику він мав гостинці для кожної тварини, хотів якнайшвидше віддати подарунки своїм учням-друзям. Бабця з дідусем зстрічали родину під брамою.
- Привіт, бабусю, дідусю!
- Привіт, Петрику, - мовили обоє.
- Як там Зірка, Галушка, Чорновусенко, Сірко, Ніф, Нуф та Наф?
- Пропали вони, онучку. Вже четвертий день шукаємо їх, не можемо знайти.
- Це ви так жартуєте? – спитав Петрусь і кинувся до буди. В ній він собаки не побачив. Зморщив чоло. Відчинив хлів – і там було пусто, побіг за хату, до саду – нема ніде нікого. Сів хлопець на лаву й заплакав. Зажурилися й батьки, як дізналися про біду, яка сталася.
- Не догледіли ми тварин ваших, - мовила бабця. – Пробачте нам, діти. Віддамо вам свою живність: козу, п’ять курок та пса Кудлая.
- Так не піде, бабцю. – відказав Петрусь. – Я мушу знайти своїх тварин. Вони ж мої друзі.
І тут хлопець згадав, що колись корові він подарував коралі зі сушених ягід калини. Він пас тоді Зірку під лісом і сказав їй, що як загубиться, то щоб не плакала, а дорогу шукала, ягоди кидала, по них він її знайде. Треба подивитися, чи немає десь висипаних ягід калини. Петрик походив лугом, що розкинувся на вшир одразу через хату від них – не знайшов там жодної ягідки, пройшов пів дороги селом – та сама історія. Все ж розповів історію з ягодами батькам, а ті переповіли її поліції. Тварин знайшли через годину саме завдяки ягодам, які корова кидала з автівки. Крадій навідався на хутір третого дня. Дав тваринам трохи їжі й наказав сидіти тихо, якщо хочуть ще трохи пожити. Поліціяни знайшли загублеників на четвертий день після пропажі. Вони повернули тварин власникам, а крадію влаштували засідку. Два дні пильнували хлів, та злодій не з’являвся, тільки на третій день він приїхав автівкою, і не сам, а з різником. Обох чоловіків затримали й забрали до відділку поліції, там вони дали свідчення. Коли господарі привезли Зірку, Галушку, Сірка, Чорновусенка, Ніфа, Нуфа та Нафа додому, то відразу нагодували, напоїли, помили й обласкали. А Перусь вручив їм подарунки, які привіз із моря. Більше ніколи тварини не покидали подвір’я дому господарів без дозволу. І Петрусь звідтоді не залишав своїх друзів на тривалий час. Про історію, що трапилася з друзями-тваринами Петрика в селі Мурованці, написали в обласній газеті. І тепер до цього колись не дуже знаного населеного пункту вчащають туристи. Вони хочуть погомоніти з хлопцем, побачити, як виступають його підопічні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811695
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.10.2018
автор: Крилата (Любов Пікас)