Спекотно дуже... Липень – у дворі...
Таке воно у нас, звичайне літо.
Навкруг лиш чутно гомін дітвори,
І сяє сонце шпарко у зеніті…
Десь зовсім щезли тіні від дерев,
Не знайдеш тут ніде ти прохолоди.
Завмерло все, лише машини рев,
Дратує слух... Так сумно, що аж шкода…
Захтілось так кудись собі піти,
Побути там самому наодинці,
Лишити вдома всі свої думки,
Забути про турботи, як годиться...
Поволі, взявши лиш м`який рушник,
Неспішно йду на зустріч з синім морем.
Немов начаклував щось чарівник,
Іду і бачу я: ніщо – навколо...
Аж ось, мене так радо зустріча,
Таке безмежне, синє й тепле море...
І хвилями своїми обійма,
І я пливу, забувши свою втому…
Вода прозора, чиста мов сльоза,
Що видно всі найменшії піщинки.
А онде краб із каменя сповза,
Й несе кудись, мов скарб, свої ікринки...
Я згодом повернувся горілиць,
Лежу, гойдаюся у теплих хвилях...
І непомітно час кудись біжить,
І вітерець напнув свої вітрила…
А наді мною неба синь, блакить,
І я вдивляюсь у його безмежність.
Немов душа у просторі летить,
Та відчуває світу незбагненність...
І я зрадів… І вмить відчув себе
Найщасливішим, мабуть, в цілім світі.
Бо хвиля щастя на собі несе
Мене... І як я можу не радіти...
Анатолій Розумний
19.07.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811359
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 26.10.2018
автор: Анатолій Розумний