Коли запалиш лампу знов,
Вогонь запертий слушно в скло,
Що так втекти бажа немов,
Те зло, що в нас давно текло.
Вогонь це наша кара й дар,
Він символ честі, люті. Він,
Натхненням був страшних почвар,
Він перед горем тихий дзвін.
Розкажу я, який вогонь,
Блукав уперто по землі,
Обпік багато душ, долонь,
Засів стражданням в голові.
Вогонь, який палив міста,
Убив дітей, батьків, дідів,
Що був мечем катів зі ста,
Що нас лишив стількох степів.
Вогонь червоних розстрілів,
Що їх чинили злі вожді,
І відправляли своїх псів,
Гарчати в Сталіна гурті.
Вогонь, євреїв що палив,
Із дітьми у холодній тьмі,
Під крики болю, що дзвенів,
Й віддав те горе злій зимі.
Вогонь, що «відьом» в попіл стер,
Бо ті вродливі були вкрай,
Їх шкіру так безжально здер,
Відправивши зарано в рай.
Вогонь чуми, що раси з’їв,
Віками бувши чистим злом,
Тілами вкривши сонм гаїв,
І дав страхіть не один том.
Вогонь, що поруч від «братів»,
На Сході мов червоний мак,
Вони ж оділися в катів,
Раніш клялись в любові так.
«І що робити?» - скажеш ти:
«Прийняти страх усіх століть?»
Я скажу просто не тремти,
Нам не дозволено зотліть.
Проси у Бога, щоб вогонь,
Навіки сумно в лампі тлів,
Не дарував ночей безсонь,
Та пожалів і тих катів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811183
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 24.10.2018
автор: Денис Лучук