Так тихо й непомітно прийшла осінь. Дивно, але я розумію, що і ти, і я, та й усі ми зменшились. В нас, і нас самих стало менше рівно на одну осінь. На цьому ж місці утворилась пустота. Зменшилось усмішок, думок, почуттів, бажань. Ми ніби збідніли на ще одну осінь, знову... І відчуття пустоти нічим не заповнюється, як ми не намагаємось боротись, любити, жити. Нічого не допомагає та й напевно ніколи не допоможе. Наступного ж року, а за ним і ще одного все повторюватиметься. Ми знову будемо втрачати ще одну осінь нашого життя знову і знову. Це все буде відбуватись доти, доки нас зовсім не стане. Припиниться тоді, коли ми ніби розчинимось в повітрі, але осінь залишиться. Вона буде чекати, шукати собі ще когось, а потім і ще, і ще. Цей хтось знову буде бідніти на рівно одну осінь доти, доки сам не розчиниться. Тоді осінь, знайде собі ще одну жертву, та й вона згодом зникне. І от тоді, коли вона не знайде більше нікого, осінь і сама розчиниться, і не буде більше ні мене, ні тебе, ні осені, а залишиться лише пустота…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811138
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.10.2018
автор: Наталія Мосійчук