Ми вчора були на рибалці,
Зятьок на Буг мене підвіз.
Тремтіли з радості аж пальці
І був схвильований до сліз…
Давно не бачив я водойми.
Не було з ким, загинув друг…
На Сході випав, як з обойми…
Замкнувся близьких друзів круг.
Останні в небі гасли зорі
І ранок очі продирав…
Голодні чайки, як на морі,
Одні літали, інші вплав
Ловили вправно верховодку
На свій сніданок здійняв крик…
Мій зять гумову помпав лодку,
Я ловлю з берега, так звик.
Спочатку йшла одна плотвиця.
Змінивши місце – карасі…
Зірвався короп з годівниці,
Лишень мелькнув у всій красі.
На тому кльов і обірвався.
Пішла вся риба на обід –
Зять жартував, та сам признався,
Що грає марша вже живіт.
Піднялось сонце на два хлопи…
Вудлища навіть не кивнуть.
Мої втомились перископи
Чесати водну каламуть.
Та все ж приємна така втома.
І вам відкриюся – чому?
Мабуть, що завжди – вдома, вдома…
Як в’язень той, що сів в тюрму.
Й не смакував давно я юшки
Такої як зварили вдвох:
Навар пахучий, рибні тушки…
Та скоро він з гостями всох.
Тому й так тягне на природу,
Де квітне Божа благодать…
Весною, літом, чи в негоду…
Душа цвіте і молода.
19.09.18р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808629
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.10.2018
автор: Василь Дальнич