Не знаю з якої причини у мене сьогодні відсутній інтернет. Тому я поринаю у спогади. Найчастіше це спогади дитинства. Важким воно у нас було: і холодним, і голодним, та ще й страшним, адже йшла війна, страшна, кривава,.. І діставалося тоді всім: і дорослим, і малим. Особливо зимою, бо ж літом і сонечко гріє, і в садку, та на городі все ж таки росте, дозріває, щось їстівне, та й побігати, подивитися, а то й погратися можна, не те що зимою. Пригадалося, як однієї зими, було так холодно, що я й нині здригаюся, згадуючи ту холоднечу. І подвір’я, і хата вщерть засипані снігом. Днями, притулившись до вікна, ми намагаємось розтопити мороз на шибках своїм диханням, щоб хоч щось побачити на вулиці, бо ж вийти не маємо можливості, бо ж одяганка в нас аби – яка, а взуванки зовсім нема. Та й вночі не легше. Ми на печі, тулимося одне до одного під старим рядном, вкриваємося з головою, щоб надихати тепла, а воно там і не затримується, кудись відлітає. Тремтимо, дрижаки ловимо, цокаєм зубами, іноді не витримуємо схоплюємося на ноги, бігаємо, та все ж ніяк не можемо зігрітися. Часом просимо маму розповісти казку. Мама розповідає і про курочку рябу, та її золоте яєчко, і про козу – дерезу, про ріпку, і про Івана царевича…Ми уявляємо героїв казок, та й тишком – нишком засинаємо… Але іноді буває так холодно, що й казка не допомагає, тоді мама збирає в хаті все, що є, чим можна накритися, накриває нас, і, наказавши нам спати, сама кудись іде. Ми здогадуємось, що вона йде по солому, нам стає страшно, бо ми знаємо, що поліцаї та німчура вартують, і можуть не лише прогнати, а й побити, а то й убити. Іноді стомившись від чекання, засинаємо, а іноді і сну не маємо, та ще ж і їсти хочеться. Ми починаємо фантазувати, що прийде до нас ота коза – дереза, мама надоїть молочка, та може ще знайдеться якийсь сухарик і ми наїмося, або може хоч оту ріпку з казочки десь знайдемо, все таки хоч якась пожива. Іноді ми не засинали, аж допоки мама не повернеться з соломою, розпалить у печі, і запалахкотить полум”я, і піде по хаті тепло. А вранці мама дістане з погреба квашену капусту, трішки картоплі, зварить її у ‘’мундирах” і ми вже будемо й не голодні. А потім ще щось розкаже нам про татка, Василько найстарший, йому уже 3 роки він все таки пам”ятає татка, я його хоч уявляю із тих розповідей, а Галинка, зовсім маланька, вона тільки мовчки слухає, шморгає носиком, або й пхикає. Мамина розповідь відволікає нас і від холоду, і від голоду… Я ніби й нині бачу маму, брата, сестричку. І як ми, не дивлячись на те, що на дворі ще ніч, зіскакуємо з печі, і зачаровано дивимося на нього, адже він такий гарний, та ще й від нього таке приємне тепло іде, що нам, аж подихи перехоплює. А потім чуємо чиєсь гупання, і стук у вікно. Ми спокійні, а мама аж стрепенулася від страху, подумала, що то поліцай, або ще гірше німчура, побачив певне дим із димаря, та й приплентався, а як побачить солому, що ж тоді буде? Ми, побачивши мамин переляк, миттю вискакуємо на піч…Та з вікна вже долинає голос тітки Мотрі: “Полю, відчини. Позич вогню, ніяк печі не можу розпалити”. Тітка простягає мамі якийсь черепок для вогню, а мама її запитує: “То ти, Мотре, була біля скирти?..” “Так, а ти теж, як і я злякалася, подумала, що то поліцай…” Тітка взяла вогник, та пішла. Отак ще до півнів мама натопила хату. Нам стає легко і добре, і ми засинаємо…
І бачимо в снах: і тепле літечко, і свій садок, і річечку, і татка, і відчуваємо, що війни вже нема, що можна спокійно ходити, бігати, гратися, і нічого, і нікого не боятися….
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807884
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2018
автор: геометрія