І
Минає диво. Ще гудуть рої,
і обіймає ялівець ялину,
та вітер обціловує калину...
А я ніколи – кучері її...
Чи це майбутні спогади мої,
чи у минуле заглядаю-лину?
ІІ
Після війни жили ми на горі.
У школі, що учили, те і знали.
Росли не бур'янами. На Купала
калачики у кожному дворі
буяли, то й і ми не умирали.
У археологічному гуртку
нас майже долучали до науки,
коли вели розкопки на кутку,
находячи то голову людську,
то людоїдом з' їдені молюски.
Були ми як недомірки – одні,
а інші – із отих, які великі
і язикаті тим, що без'язикі...
І невідомо, за що кацапні
ми і тоді ще умивали пики.
Та то пусте. У пам'яті моїй
мале дівча учительки вдовиці,
яке не спокусив ніякий змій,
не скаламутив молодий напій
джерельної цілющої криниці.
ІІІ
Давно уже у рідному селі
обох немає. Нас похоронили.
Нікому ми не любі і не милі,
І, може, перелітні журавлі
лишають ще по грудочці землі
і на її, і на моїй могилі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806781
Рубрика: Балада
дата надходження 16.09.2018
автор: I.Teрен