Колись літав і я над тихими садами,
Збирав з нічних небес, для рими зорепил,
Ділився з вітром щиро, грішними думками,
Про те, як милу свою, віддано любив.
Як цілував блаженно голі її плечі
І поцілунками, вуста палкі вкривав,
Під мерехтіння догораючої свічі,
В трюмо-екрані затуманених дзеркал.
В дурмані ночі, дирижабль мого кохання,
Прикутий якорем до місячних болард,
Парив розхитуючись до самого рання,
Щоб встиг зібрати із душі її нектар.
Травнева тінь тюльпанів обіймала землю,
Бузкові пахощі п`янили мов «Мерло»
І хриплі стогони чіплялися за стелю,
Щоб протяг вранішній не виніс у вікно…
Та той нектар, мабуть, для мене був отруйним,
Він мов конвалій запах пристрасно душив,
Приємний смак любові, сповнений облуди,
Обвуглив душу зранку, кинувши без сил.
Так і живу весь час, обпечений коханням,
Солодкі спогади, конвалій білий сон…
Колись кружляв над містом виснажений янгол,
А нині темно й тихо за моїм вікном.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806282
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.09.2018
автор: Ярослав Ланьо