Стоїть у брамі осінь із дощами,
Але ще п'янко пахнуть матіоли попід хатою.
А погляд літа вже не з нами, ой, не з нами:
Воно із хмарою он тою - пелехатою.
Ти побіжиш до хати за мобільним -
Ти хочеш заловити сотні митей зачарованих.
Перечепившись в травах хрестиком натільним,
Знайти у травах цвіркунів прихованих.
А я собі так думаю: що з нами?
Чого так солодко ми не впиваємося м'ятою?
Чом перестали милуватися садами
І закликати сон, що спить попід загатою?
Ми розвалили всі старі хатини,
Що у морози зігрівали нас з щетин загатами.
І сльози спомину блищать мов намистинки,
А ми від них - за сімома замками й ґратами.
Нас поманив, як обрій, мегаполіс.
Ми летимо, ми їдемо за край землі від себе, всіх!
Та зупинімось серед лісу, саду, в полі,
Серед туманів залишімо свій прадавній гріх.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805852
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.09.2018
автор: Галина Яцків