Вересневого сонця тонкі пелюстки,
Наче мачухи злої гостинці.
Під скупим цим теплом свої гріє кістки
Престарезна бабуся в хустинці.
А за нею хатина у землю вросла,
Обіпершись на стовбур горіха
І з- під лоба дивилась віконцями скла
На свою розкуйовджену стріху.
І даремно гадати -- відгадки нема
У загадці оцій невеселій:
Хто ж старіший із них - господарка сама,
Чи її незавидна оселя?
Вік бабусі в колгоспах згноїв комуніст,
А за те, за всі злигодні-муки
Має пенсію куцу, як заячий хвіст,
Та до смерті натомлені руки.
Діти десь розбрелися в шалених містах,
В лабіринтах будинків і вулиць.
...Не питає бабуся в "поштарки" листа-
Всі давно вже про неї забули.
Не бабуся то зовсім - то Старість лиха.
Не бабуся - Самотність і Відчай.
І жорстока Безвихідь в душіі не стиха,
Зазирає нахабно у вічі.
Вимирає село. І літа, як вода,
І сидять непорушно у парі:
У сорочці розхристаній Осінь руда
І самотня, безпомічна Старість...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805719
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.09.2018
автор: Валентин Довбиш