Уже мені осінь
посріблила коси...
Прошу її дуже-
не засмучуй душу...
Я їй дозволяю,-
нехай порядкує...
І не заважає,
хай душа святкує...
Мені довподоби
її різнобарв"я,
і її турботи,
то не марнослав"я...
Я спостерігаю
за змінами в світі,
і мені моргають
її диво- квіти...
Я не помилилась,
вони не бояться,
і не розучились
світу посміхатись...
Хоч цьогоріч літо,
дуже припікало,
а ще моїм квітам,
дощу не хватало...
Як було спекотно,
я їх поливала,
і вони постійно
до мене моргали...
Мені мої квіти
настрій піднімали,
з ними легше в світі,
смуток я долала...
А ще за пташками
я спостерігала,
лелечат лелеки,
літати навчали...
Коли лелечата
боялись злітати,
їх батьки-лелеки
із гнізд викидали...
Боязно і тихо
ті крильми махали,
а батьки-лелеки
злітать помагали...
У осінній тиші
усі про це знають,-
лелеки найперші
в вирій відлітають...
Не лиш птахи й квіти
усе помічають,
скінчилося літо,
осінь наступає...
І я прошу осінь,
(вона ж не лукава),
нехай її просинь,-
буде всім цікава...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805407
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 03.09.2018
автор: геометрія