Ношу цей спогад фірмовий, мов лейбу,
мов перше гарне слово – недоріка.
Як зараз пам'ятаю: ніч, тролейбус.
Й така близька... бабусина борідка.
Між нами – споночіла, літня тиша,
далека він Содому і Гоморри.
І в місячному сяйві, наче тирса, –
густі, жіночі, якісні гормони.
Я дякую батькам, та спершу – Ною.
В житті таких миттєвостей – лиш дрібка:
посріблена легкою сивиною
породиста бабусина борідка.
Салон куняє. Стомлені містяни.
Тролейбусна дрімотна колискова.
Я в тебе закохався до нестями,
зустрінемося ще обов'язково!..
Бабусина борідка... з нею поряд
чого моя, невишколена варта?
Пірнає, мов у дикі трави, погляд
в одвічну, мужню, ніби Гайявата...
Нас доля не зведе вже... Ні... Навряд чи...
Та в сутінках прорізується зрідка
крізь відблиски заграв жовтогарячих
омріяна бабусина борідка.
Хвилююча, мов таїнство причастя!
Незвідана, мов предків сиві руни!
Все рідше ти приходиш... так нечасто,
аби торкать душі моєї струни.
Ні, спогади мої – не яничари!
До тебе ще не раз в думках озвуся.
Я знаю: межи хмар мені ночами
старенька десь всміхається у вуса.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805140
Рубрика:
дата надходження 01.09.2018
автор: Олександр Обрій