Симонове зело (23 травня)

Де  сонце  сідає,  не  висне?  За  нашим  селом,  є  ліс  там.  Від  крайнього  куріня  йди  хоч  навмання.  
Серед  барвистих  лук  навздогін  ледь  чутний  грюк.  Назустріч  скрипіння    брички,  з  конякою  суне  звично.  Прямують  здаля  до  Гриця-  коваля.  А  куди    людина  йде  як  хворість  нападе?  Вона  ж  не  залізо,  до  м’яса  ржа  не  лізе,    пристрасть  вгамувати  –  не  копита  підкувати.  У  день  Симона  Зілота    жінкам  є  робота.  До  схід  сонця  мати  й  доньця,  бабця  й  тітка  –  за  калитку.    З  лісових  хащей  зілля  тащать.  Дівки  йдуть  туди  з  легкої  ходи,  прямують  баби  -  базарні  нахаби,  знахарки  старенькі,  крокують  дрібненько.  Зайшовши  за  дерева,  вдягаються  як  Єва.  Мочать  росами  ноги  босі.  Знайдуть  рослину,  що  силою  лине,  на  схід  обличчям,  моляться  зазвичай.  Кладуть  хрести  на  себе  й  кусти.  На  захід  розвертаються  до  рослин  схиляються.  Стара  промовляє,  корінці  збирає  :  «Мати  Божа,  що  усе  може,  землю  вибирала,  зіллячко  саджала,  водою  поливала,  нам  на  поміч  копала!»,  Шепоче  молодиця  :  «Травка-травиця,  Господь  тебе  садив,  беріг  та  ростив,  християнам  дійсним  від  хвороб  і  чародійства!».  Батько  Миколин  покаже  де  сховані  корні  цілющі  -  хрещеним  душам.    П’ятилисник  –  чаювати,    маслянку  –  корові  дати.  Квітки  й  корні  в  кожній  торбі.  Є  ромашка  (п’ють  як  пузу  важко),  в  хату  оберіг  внести  –  рвуть  цвіт  брата  і  сестри.  Череду  –  від  золотухи,  як  нарив  –  ведмеже  вухо,    маточник  –  здоров’я  жінки,  цінь  –  купати  щоб  дитинку,  на  чиряк  кладут  підбіль,  п’єшь  стосильник  –  хліб  та  сіль!  Ще  у  світі  білім  ранок  –  заробили  на  сніданок.  Жінки  дружньою  юрбою  принесли  у  ліс  з  собою  :  рибу  запечену,  сало,    ряжанку,  млинців  немало.  Ще  й  вареників  із  сиром,  квас,  яєчню….сіли  миром.  Розлили  горілки  кварту    (пирскнути  й  на  зілля  варто),  з  примовлянням  розговілись  та  й  додому  знарядились.  Зірване  у  день  Зілоту  горе  відведе  й  скорботу,  що  несуть  людські  хвороби  :  у  пана  від  здоби,  у  плугаря  з  натуги,  у  паночки  від  друга,  у  козака  від  чаю,  в  студента  від  навчання.  Бува,  що  з’їдає  туга,  як  нашле  урок  відюга.  Станється  завжди  в  нагоді  скарб,  добутий  на  природі.  Трави  й  корінці  сушені,  ступкою  товчені,  на  горілці  настояні,  вірша  достойні.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805125
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 31.08.2018
автор: Олесь Ефіменко