Ми - вічні шукачі своєї долі,
Кудись мчимось невпинно,напролом.
Стишити б крок і так пройти поволі
Під зоряним небесним куполом.
Стулити рота,щоб не чути скарги
Нестримними потоками із вуст,
Заплющить очі і упасти в трави,
Що гомоном заворожили слух.
Вони розкажуть про любов й розлуку,
Розкриють таємниці правіків,
Про тих,хто був приречений на муку,
А так жили, як ще ніхто не вмів.
Прошелестять про всі бої запеклі,
Які тільки точились на Землі.
Ці трави бачили тут стільки смерті...
Їм боляче дивитись, як живі
Кудись несуться за примарним щастям,
Яке не варте витрачених сил.
Бо ж щастя тут: її тонкі зап'ястя,
Його бездонні очі, рідні, дім.
І блакить неба,хоч і хмарна часом,
І землі,яких вибух не трясе,
І чиста совість, серце, розум ясний,
Любов й добро.Вони понад усе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804800
Рубрика: Інша поезія натхнення
дата надходження 29.08.2018
автор: Катерина Голосна