Деякий письменний китобій вигукнув слідом за Соломоном: «Все марнота» – а тоді додав: «ВСЕ»* – саме так, великими літерами, наче оголосив остаточний вирок і цьому світу, і поневірянням людського духу в ньому. А світ – о, марното марнот! – не забарився з помстою: «Ну, як ВСЕ, то нехай вже ВСЕ!»: і роман письменного китобоя з тим вироком, і сам китобій опинилися в забутті, непам’ятті, безвісті… – надовго, проте не назавжди; втім, хтозна, як довго триває будь-яке «назавжди» в цьому світі, який весь – ВЕСЬ – марнота?
Це було би чим завгодно: дурістю, зарозумілістю, легковажністю, короткозорістю, однобокістю, дешевим піаром, цинічною зневагою до авторитетів etc., але це – моє переконання: є дещо в світі, що немарнота. Це дещо може час від часу зникати, наче вітрило судна, що віддаляється, але то відбувається не через його нікчемність. Як зникнення вітрил за обрієм пояснюється формою земної кулі, а не чеснотами корабля, що несе ті вітрила, так і немарні речі опиняються в полі зору, коли зір їх шукає; а озброєний – а радше, обеззброєний Соломоном, зір їх – не бачить, вухо – не чує, пам’ять – не нагадує. Отаке моє переконання – а воно й справді може бути чим завгодно: дурістю, зарозумілістю, легковажністю, короткозорістю, однобокістю…
Отже, колись давно, колись дуже-дуже давно один французький король на ім’я Вільгельм зібрав чимале військо та окупував острови, відомі як Британські. Згодом корона, що поєднувала континент і острови, розділилася навпіл, а між французами та британцями залягла тривала ворожнеча. Вона варіювалася від взаємної зневаги, кпин і фобій аж до кривавих війн, яким не могла завадити (або й сприяла) доволі широка та мінлива протока між ними.
В епоху наполеонівських війн (1796-1815) французи та англійці поводилися традиційно та безжально нищили одне одного на суші та на морі. Для морських баталій обидві нації будували величезні кораблі; і 1800 року Франція спустила на воду 74-гарматний красень Duguay-Trouin, якому судилося взяти участь у вирішальній Трафальгарській битві 1805 року, переможній для Британії та вкрай нищівній для Франції. Duguay-Trouin – один з небагатьох французьких вітрильників, що ту битву пережив, та лише для того, аби за місяць знову битися з англійцями, втратити всі три щогли, капітана та мало не всю команду вбитими й опинитися в полоні. Англійці відремонтували корабель, дали йому нове ім’я – Implacable, тобто «Невблаганний», та записали до королівських ВМС, у складі яких корабель аж до 1842 року щасливо бився з флотами усіх держав, з якими ворогували британська корона, в тому числі – з флотом своєї колишньої батьківщини. У лютому 1842 року «Невблаганного» визнали непридатним для служби та поставили в док в Давенпорті, де він і простояв аж до 1855 року, коли його знов почали використовувати, тепер як навчальний корабель, яким він і служив аж до початку наступного, XX століття.
1905 року виповнилося 100 років перемозі у Трафальгарській битві; святкування сколихнуло патріотичні почуття нації та її інтерес до історії – це був той самий випадок, коли зір загострюється та починає розрізняти немарноту в світі, який весь – марнота. Ясна річ, що ветеранів Трафальгару до 1905 року не лишилося живих жодного – якщо не рахувати кораблі, а рахувати їх вистачило би пальців однієї руки. Досі був живий англійський флагман Victory: саме на його щоглах майорів заклик England expects that every man will do his duty, «Англія очікує від кожного виконання його обов’язку»; саме з його палуби адмірал Нельсон віддавав переможні накази; саме на його палубі він зазнав смертельного поранення; і саме адмірал Нельсон донині пильнує британську столицю своїм єдиним оком з верхівки колони, що височіє посеред Лондону. Victory до того часу практично зогнив і тримався на плаву дивом; та британці схаменулися й заходилися рятувати його, і корабель дожив аж до XXI століття та досі – живий.
І про «Невблаганного» згадали, але дещо пізніше: адже це також був учасник Трафальгарської битви, неабиякий трофей, доказ британської морської звитяги, до того ж красень: французи навіть військові судна, приречені на жорстоке знищення, оздоблювали бездоганно. Пізніше – але не запізно: і впродовж 10-х і 20-х років ХХ століття британські королі та королеви, Адміралтейство, філантропи та широкий загал докладали щоденних і дуже вартісних зусиль до порятунку корабля, завдяки чому він, власне, і зберігся, інакше б ця прекрасна дерев’яна конструкція, що понад 100 років пробула на воді, вже давно б спочила на дні.
Та у 30-і роки інтерес до корабля поволі згасав, а з початком Другої світової згас остаточно: британці забули і про цей корабель, і про багато чого іншого – адже на кін тоді поставили виживання країни та, можливо, цілого світу. Вітрильник скнів без уваги в бухті Фалмута аж до 1949 року, коли з’ясувалося, що 150-річному, другому за віком британському вітрильнику необхідна вже не реставрація, а термінова реанімація, ціна питання – 200 тисяч фунтів (нині це понад 6 млн.). Але переможна Британія вийшла з війни вкрай злиденною – ні в корони, ні в приватних осіб не знайшлося таких грошей, та й публіка якось збайдужіла до музейних справ. «Невблаганного» запропонували французам: мовляв, це ж ваше судно, рятуйте свою реліквію, але переможна Франція також бідувала. І повоєнні злидні двох переможних націй прирекли корабель на смерть: 2 грудня 1949 року вітрильник підірвали та затопили; все, що від нього лишилося – носова фігура та кормовий балкон, які нині прикрашають музеї. Корабель пішов на дно під прапорами обох країн, Великої Британії та Франції, що ворогували від часів Вільгельма Завойовника, – хіба не чудовий символ для найглибших роздумів про марноту і немарноту?
І нація справді сколихнулася такими думками; нація згадала власну історію та свій другий найстаріший вітрильник; нація збагнула, що всі найтяжчі роки, з 1939 до 1945, на його щоглах майорів заклик адмірала Нельсона: England expects that every man will do his duty. І нація обурилася долею «Невблаганного», та цього разу запізно; але те обурення, те раптове та потужне загострення відчуття, що не всі в світі – марнота, врятувало дещо інше. На тій хвилі корона, Адміралтейство, філантропи та широкий загал об’єднали зусилля та врятували інший славетний корабель, перший кліпер серед перших, Cutty Sark, а що ще немарне тоді врятували – також є підстави поміркувати…
Звісно, першість – марнота; сказано, що перші можуть бути останніми, а останні першими. Та людство має незбагненну та неабияку шанобу до всіх перших – і додам, також до всіх останніх, через згадану мінливість долі. Cutty Sark, врятована через загибель Implacable, (мало не) остання з родини чайних кліперів, була вищим досягненням вітрильного розвитку, уособленням всіх парусних чеснот, яке й вичерпало до краю їхній потенціал, за чим і настала смерть флоту вітрильного та почалася нова ера судноплавства.
Що ж тоді немарнота? Чи всі ті рештки суден, уламки та кістяки зниклих цивілізацій, розкидані по музеях, – чи це вона? Відповідь на таке питання була би чим завгодно: дурістю, зарозумілістю, легковажністю, короткозорістю, однобокістю etc., але це – моє переконання. Немарнота – це… ні, спершу дещо розповім. 1858 року в Йорку народився Генрі Скотт Тук, художник-імпресіоніст. Вся його творчість мала дві теми; перша – море, кораблі, моряки, хвилі, одним словом, мариністика, друга – оголена чоловіча натура. Обидві теми Тук розкривав майстерно, хоча друга на ті часи коштувала йому скандальної слави. Отже, 1925 року безнадійно хворий і дещо забутий публікою Тук намалював занедбаного та майже забутого англійцями «Невблаганного» в гавані Фалмута – а далі виникає (або можна вигадати) певний збіг доль художника та його натури. 1929 року Тук помер, і про нього забули аж до 70-х років, коли його слава відродилася, як відродилася слава «Невблаганного» після його знищення. А той малюнок Тука 1925 року нині вважається іконічним образом міста Фалмут, його мистецьким символом; на тому малюнку «Невблаганний» і досі існує, як досі існують усі намальовані Туком кораблі, усі його чоловічі моделі, що не повернулися з Першої світової, як досі живе сам Тук у своїх творах…
Звісно, і будь-які твори – марнота; час знищить їх так само, як нищить і марнує все. Але творчість як така не зазнає впливів часу; сам потяг до творчості незнищенний і, мабуть, первинний: всі боги, яких уявляло або вигадувало людство, були творцями; вони створювали цей світ, через акт і процес творчості проявляючи себе та свою сутність: ніщо (або бозна-що) перетворювати на дещо. Отже, творчість – зовнішня до світу, не належить до нього, а він – залежить від неї, через неї – здійснився та існує. Отже, творчість – (чи не єдина) немарнота світу, який весь марнота, ВЕСЬ. Отаке моє переконання – а воно й справді може бути чим завгодно: дурістю, зарозумілістю, легковажністю, кроткозорістю, однобокістю…
2018
*Герман Мелвіл, «Мобі Дік», Глава XCVI «Салотопка»
Малюнок: Henry Scott Tuke, The Implacable at Falmouth
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804674
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.08.2018
автор: Максим Тарасівський