Звір добиває як відчує кров.
Йде прямо слідом, що тихо зникає.
І серед пишних в зелені дібров,
Серце що б’ється швидко видирає.
Десь в простір неба відлітає крик
І тиша знову застеляє землю.
Світ нескінченний вже до цього звик
І не встановлює в життєвій річці греблю.
Неспинно точиться щоденна боротьба.
Панує розвиток крізь смерті і страждання.
Тільки чомусь від цього лиш журба,
Потроху тануть світлі сподівання.
Суцільна втома від самих смертей,
Здається вже немає тому краю.
Десь загубився справжній Прометей.
Чи сам воює й б’є орлину зграю.
А може є і трішки інший шлях?
Де розум піднімається угору
Й пшениця колоситься на полях,
А людство має в іншому опору?
Бігти по колу вже не перший рік
І бачити малесеньку морквину
Це звикло. Як і чути крик,
Не відчуваючи свою за це провину.
Звір добиває як відчує кров.
Йде прямо слідом, що тихо зникає.
І серед пишних в зелені дібров,
Серце що б’ється швидко видирає.
автор Вікторія Скуратовська-Кравченко ©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804548
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 27.08.2018
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко