Сьогодні перикард мій знову бухкав
про те, що «хто нас тільки не щемив».
Проте, ніяк не втямимо, що ми
мов пікселі з екрану ноутбука.
І що одне до одного тулитись,
а ще – до предковічної землі,
щоб нагло не сконати у золі, –
завітна мудрість предків сонцеликих.
Ми – пікселі, а отже, кожен піксель
роздмухує життя на мертвім склі
екрану. Отже тіло поколінь
ґвалтує той, хто зрадив, здувся, спікся.
Тих зрад силенну силу не злічити.
Живим би був – давно позаздрив Гіннес.
Та не в рекордну книгу українець –
в Червону радше втрапить нарочито.
Хай брешуть пси, бо кожен з них – мій вчитель,
нехай для зайд я – хворий скандаліст, –
я гордий тим, що етнос мій доліз
до літа, що тепер вже не злічити.
Хоч патрали нас, мов перепелиць,
хоча не відбряжчала й досі криця –
народе мій, мій феніксе, окрилься
на роздоріжжях, що переплелись.
Опазурись! Боїшся знов кого ти?
В тумані не допетрав дотепер,
що найвірніше із твоїх оперть –
сини твої, згуртовані в когорти?
Дивися у теперішнє, в сьогодні –
лиш не в минуле й завтрашнє «колись».
Хай гайвороння кряче що завгодно, –
благаю, намовляю – окрились!
05.08.2018
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803895
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 21.08.2018
автор: Олександр Обрій