На східнім краю платформи
зароджувалась розлука,
слова ще не мали форми,
думки не творили звука.
Та все було зрозуміло,
в довершенім абсолюті
єднались душа і тіло
у істини незабутні.
Тремтіли палкі зізнання,
боліла майбутня відстань,
випробування коханням
завжди починалось звідси.
Серця як бетонні брили,
вуста мов нектарні ріки,
нічого не говорили :
навіки чи не навіки.
Бо вимір не має міри
і ступені всі відносні,
в очах було стільки віри,
якої нема в дорослих.
І привид чиєїсь зради
не витопче ніжні квіти,
в серцях було стільки правди,
як носять в собí лиш діти.
Ось так і мовчали двоє,
новим почуттям залежні,
такі ж, як і ми з тобою :
наївні й необережні.
Попереду стільки щастя,
попереду стільки болю,
чи вдастся їм чи не вдастся
цей жар пронести з собою.
Не в слові найбільша сила,
серця відчувають більше,
бо з них проростають крила,
бо з них виростають вірші
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803385
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 17.08.2018
автор: Попіл