Вийшла з хати стара мати,
стала на порозі...
Подивилася на квіти,
закапали сльози...
Її квіти,як і діти,-
і гарні, і гожі...
І чарівні, і привітні,
і на них похожі...
Придивлялася довгенько,-
до вечірньої пори.
Вже їй зорі й місяченько,-
усміхалися згори...
Було видно,як при сонці,-
і кущі,й дерева.
Заморгало на віконці
проміння веселе...
Ніби бачила маленьких
своїх діток знову,
і подвір"я веселеньке,
сповнене любові...
Заспокоєна ступала
вона крок за кроком,
свою хату розглядала
і в анфас,і збоку...
Подихала, походила,
на поріг вернулась...
Сльоза висохла і зникла,
й вона усміхнулась...
Тепер можна йти до хати,
вже смутку не стало...
Зайшла тихо до кімнати,
та й вклалася спати...
І спокійно,і тихенько
усю нічку спала...
У вікно лиш місяченько
і зорі моргали...
Снились їй весна і літо,
чоловік і діти,
хата, двір і її квіти,
й онуки привітні...
Рано-вранці проснулася,
вже дзвонили діти...
День із ранком зустрілися,
і діти,і квіти...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802422
Рубрика: Присвячення
дата надходження 08.08.2018
автор: геометрія