Ти до мене спішив на побачення,
і несміливо я завжди йшла...
Незабутні усе ж мала враження,
повні ніжності, віри й тепла...
Я побачень тоді ще боялася,
соромливою дуже була...
Пересудів людських я боялася,
в своїх роздумах завжди жила...
Наполегливо і ненав"язливо
ти побачення знов призначав...
В мої очі дивився ти значимо,
шепотів: "Не спіши,не тікай!"
Така доля була нам призначена,
чи то Богом нам дано було...
Ми тим даром сповна скористалися,
в білий світ нас кохання вело...
Та бувало, я знову боялася,
(почуття ті лились через край)...
І у снах мені часом вчувалося,
твоє лагідне: "Вір і чекай!"
Усе добре у нас тоді склалося,
ми з тобою щасливі були,
і з любов"ю в сім"ю об"єдналися,
працювали, любили, жили...
Ну чому ж ця війна спричинилася?..
Й назавжди розлучила вже нас...
Я ж чекати тебе не стомилася,
та тепер ти уже в небесах...
Вже на цвинтарі наші побачення,
(якщо можна тепер так назвать),
і прошу я у тебе пробачення,
не змогла я тебе врятувать...
І ніколи тебе не забуду я,
тож спокійно ти там спочивай...
Прийде час і до тебе прибуду я,
ти мене,мій коханий, чекай...
Тебе вбила війна та проклятая,
я навіки лишилась одна.
Полетіла б до тебе я птахою,
та ні крил,ані сили нема...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801239
Рубрика: Присвячення
дата надходження 29.07.2018
автор: геометрія