Весна 1944 року була холодна і мокра. Одяганка у нас була аби-яка, а взуванка ще гірша... І хоча це була важка пора нашого дитинства, ми не могли довго всидіти в хаті. Бо ж і сонечко, і повітря, і все навколишнє середовище манило нас у свої принади. Тому за будь-якої нагоди, ми з братом намагалися побігати, погратися, полюбуватися усіма принадами весни. І хоча були ще занадто малі,все ж намагалися хоч якось допомагати мамі і в роботі, і в знаходженні хоч якихось добавок до нашого скудного столу. Запаси огородини вже майже вичерпались. Залишилась лише картопля та буряки. Ходили по городі, по садку, по березі річки. Знаходили перемерзлі ягоди калини, терену, шипшини, глоду, все це акуратно збирали і несли до хати. А мама варила нам компоти, узвари, киселі. Коли в нас закінчилась кукурудзяна крупа,(про її походження я розповідала у попередній історії: "Була війна"26.07.2018),ми з Васильком якось пішли на капустяне поле. Капуста на ньому була вирізана восени,частину її залишків ми і тоді збирали,та й не тільки ми. То ото якось ми з братом вийшли на вулицю погуляти, та й побачили сусідських хлопчаків Петька і Толика. Привітавшись, ті самі запросили нас піти з ними на капустяне поле.
Ще й підказали нам,щоб ми окрім торбинок прихватили великого ножа, або кочережку, або ще щось інше, щоб було чим копирсатися у землі. Взявши все необхідне ми й пішли на те поле. Штурхали ножем і кочережкою землю, ми віднаходили ті качани, розгрібали, витягали, витирали, та до торбин клали.Та так захопилися своїми пошуками,що й не помітили,як у небі появились фашистські літаки. Почувши їх гул,ми підняли голови і аж заклякли від жаху. Літаки кружляли над нашими головами і ми почули,як застрочили кулемети. Ми розгубилися,ховатися було ніде. Ми впали на землю,прикрилися своїми торбинками, та зібраними качанами, та й завмерли...Наші серденька калаталися так,що ми відчували їх стуки...Нам хотілося кричати,кликати когось на допомогу, та в нас ніби й мову відібрало...На щастя літаки,зробивши кілька кругів,полетіли. Ми полегшено зітхнули, зібрали свою здобич,та й почвалали додому. Дома нас чекали і наша мама Поля, і мама Петька і Толика, тітка Мотря. Ми розгублено зайшли до хати,ждучи покарань. Та нас і не сварили, а допомогли роздягнутися, заставили повмиватися. І допоки мами варили супо-борщ,(так ми його називали), ми обчистили по качану і з захопленням їх смакували. І лише після трапези була серйозна розмова про нашу поведінку і безпеку...
А тим часом весна брала своє: виросла нова трава. А трава - це ж вітаміни. Особливо лобода,кульбаба,кропива. Мама готувала смачні зелені борщі,а ми знову,як могли намагалися їй в усьому допомагати...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801127
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.07.2018
автор: геометрія