Душа оголена, як грішне в ліжку тіло,
Вдягнули мертву плоть «на суд життя» в фату,
Лиш серце янгола заплакане тремтіло,
Бо все навколо одночасно оніміло,
Востаннє мовчки споглядавши на красу.
Навік повінчана під хмарами з дощами,
В дорозі довгій загубивши сенс життя,
Лиш доторкнулась раз холодними руками
До ступень Господа, як до святої брами,
І вже вплела у сповідь, сльози каяття.
З гріхів вінок упав на голову терновий,
Бо кожен день себе любила понад все…
А в небі срібні зорі мов листки кленові,
Застигши в хмарах між світами, невагомі,
Чекали вироку судді на дійство це.
Було життя миттєвість, спроба насолоди,
Та Вічність хитро посміхалася в анфас,
Що їй до чар земних прикрашеної вроди,
До ніжних запахів, під крик останній моди,
Її цікавив лиш, прожитий в гріхах час.
І кожен гріх наступний, цвях був в домовину,
А кожне слово грішне – лезом слід в душі…
І вже сам янгол смерті малював картину,
Де шкіру, до недавна, ніжну і красиву,
Рвуть темні демони непризнаних світів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798525
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.07.2018
автор: Ярослав Ланьо