Стільки років пройшло… Думав я, що із пам’яті витер
Ті живильні дощі, що робили щасливими нас.
Стільки років пройшло… Ти ввірвалась раптово, як вітер,
Солодкавістю присмаку ще молодого вина.
Не дивилась на те, що зачинені двері і вікна,
І повітря прокисле нудьгою самотніх кімнат…
Я казав собі: “Cтій! Зупинися! Із серця — викинь!”
Що урвалось давно — з павутини тоненький канат…
Я казав собі… Але, чомусь, несміливо й невміло,
Ну, а може, і сам не хотів дорубати з плеча…
Знов лив дощ за вікном, і свіча ледь помітно горіла,
Ранок знов, як колись, так привітно обох зустрічав…
© Володимир Присяжнюк
21.06.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797664
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.07.2018
автор: Володимир Присяжнюк