Вчора за офіційним календарем трапився День Конституції, а за природним – день підлітків. Підліток, з наголосом на перше «і» – це людина на переході «пустелею самотності», що простягнулася від дитинства до юнацтва; підліток, із наголосом на друге «і», або вискочень – це молодий птах, що ледве навчився літати та вийшов із гнізда. Далі я не наголошуватиму жодну «і»; це той щасливий випадок, коли обидва варіанти наголоси цілком доречні. Зазвичай підлітки перебувають у компанії дорослих, батьків або наставників: це і нагляд, і навчання. Особливо цікаво спостерігати за навчанням воронят, адже ворони вирізняються високим інтелектом і підтримують складні соціальні стосунки; інстинктів замало для дорослого воронячого життя. Своїм першим, базовим навичкам воронята навчаються від батьків, аби впевнено стати на крило та самотужки опановувати нові – навички, розваги, шляхи та простори.
Цей період у житті птахів такою ж мірою важкий і небезпечний, як у житті людини: підлітки ще кепські літуни, вони надто довірливі та майже несвідомі небезпек. До того ж, люди часто «рятують» вискочнів, тому що вважають, що пташеня випало з гнізда та може загинути. І так назавжди переривається для юного птаха головне його навчання, а іноді – й життя: люди про «врятованих» птахів дбають абияк, а то й на іграшку перетворюють… але годі про сумне! Отже, вчора двійко підлітків з роду людей (тобто Макс, 11 за пачпортом, і я, десь 13 за пачпортом моєї внутрішньої дитини) спостерігали за підлітками з роду птахів. Трапилися нам – якщо ми не помиляємося – дрозди-омелюхи та сірі ворони.
Я птахами цікавлюся не так щоб дуже давно, тому тварина на фото може бути якимось іншим дроздом, наприклад, горобинником (ще називають його «чикотень»), але я схиляюся саме до визначення його як омелюха. Бачте, гуляють ці птахи у Ботанічному саду, а дерева там, як і скрізь по Києву, вражені омелою. Ягідки омели – улюблена страва дрозда-омелюха; гадаю, свою назву він саме від омели дістав. Моя підозра перетворюється на переконання, коли порівнюю латинські назви пташки та рослини: птах у науковців зветься Turdus viscivorus (Turdus – це точно дрізд, перевірено), а омела – Viscum, отже, Turdus viscivorus – дрізд-омелюх. До речі, гадаю, саме від цього слова походить назва матеріалу віскоза, тобто «такий, що тягнеться»: роздавіть стиглу ягідку омели та переконайтеся, що її сік справді тягнеться та клеїться – та пильнуйте, обережніше! Там всередині насіннячко зі справжньою голкою, якою омела за сприяння омелюха вп’ється в якусь нещасну деревину та виссе з неї геть усі соки… Отже, помітний розквіт омелюхів у міських садах і парках міг бути спричинений засиллям омели, яка вражає дедалі більше дерев; тому й вважаю, що люди-підлітки зустріли підлітків-омелюхів. Зазвичай вони мовчки опікуються своїми справами, які здебільшого полягають у пошуку їжі в траві та під палим листям; люди їх помічають тоді, коли омелюхи боронять гніздо від зайд або хижаків. Дрізд розчепирює пір’я так, що перетворюється на літаючу рибу-самурая, верещить немелодійним і вкрай тривожним голосом і переслідує або відволікає загрозу, доки вона не мине або… – але годі про сумне!
Як і очікувалося, куди як цікавіше спостерігати за вихованням ворон. Ну що ті дрозди! – бігають травичкою, видивляються хробака, тоді дзьоб! – хапають його і тягнуть, і смикають туди й сюди, доки не видобудуть із ґрунту цілого та неушкодженого, не назбирають повен рот рожевих звивистих створінь і не гайнуть з ними деінде, поласувати в безпеці або нагодувати малечу. Ось і всі омелюхові уроки! – а з воронами справа геть інша.
По-перше, воронята кумедні: літають вони абияк, а щойно здіймаються в повітря, і найслабкіший вітер теліпає їх на всі боки, як човен у бурю. Але та буря торкається лишень їхніх крил, тому важко втриматися від сміху, коли повз дорослу поважну ворону, на якій і пір’їна не ворухнеться, шкереберть і стрімголов несе її дитинчат. Це нагадує сцену з «Іствікських відьом», коли Джек Ніколсон відчайдушно долав начаклований відьмами буревій, який переслідував його одного в цілому місті. А яка в них хода! – я вчора намагався її відтворити, можете й ви спробувати: ноги поставити широко в напівприсяд, пузо вперед, задерти голову та крутити нею на всі боки – все, крокуйте, час від часу підстрибуючи, і намагайтеся робити це так, наче вам треба розсмішити публіку, переважну – дитячу.
По-друге, навіть у недосвідчених воронят – розумний вираз «обличчя». Як і годиться хижакам, ворони мають бінокулярний зір, тобто дивляться своїми двома очима у двійко наших очей; ті самі омелюхи роздивлятимуться вас як кури – спершу одним оком, тоді другим. А коли воронята заходяться щось робити… – отут перевага їхнього виду стає очевидною, а розумний вираз «обличчя» здобуває ще одне пояснення, крім розташування очей. Це, безперечно, розум, інтелект, видатне диво природи! – я вам раджу йти та спостерігати, тому що описати все, на що здатні ворони, неможливо: вони постійно опановують нове, пристосовуються, вдаються до мімікрії та винахідливо полюють і розважаються. Ох, яка спокуса! – зараз я вивалю все, що читав, чув або бачив по науково-популярних каналах.
А підгледіли ми вчора хіба що те, як воронята навчаються в мами (або тата?): їм показали, що можна їсти молоді плоди сосни, а вони заходилися завзято обскубувати деревце – плоди, голки, молоді гілочки... Тоді наше спостереження налякало дорослого, який вмостився на дроті неподалік і звідти спостерігав за людьми-підлітками та підлітками-птахами; коли переконався, що ми тільки дивимося та фотографуємо, заспокоївся сам і дав спокій юнацтву. А юнацтво тим часом знайшло в газоні якийсь отвір, дослідило його, спершу обережно, а потім ретельно та прискіпливо, і загорлало радісно одне до одного, до тата (мами?) і до нас: водичка! А тоді ми побачили, як двійко воронят дострибало з газону до тротуару, одне здобуло там зім’ятого паперового стаканчика та заходилося того стаканчика ховати: спершу в отворі в бетонному стовпі – але стаканчик не вліз; аж раптом підскочило друге, стаканчика в першого відібрало та пострибало з ним до величезного каштана, де межи коріння – зручна схованка: та впертий стаканчик і туди лізти відмовився; тут відбулася блискавична кільканадцять разів зміна володаря і – перше? друге? – воронятко врешті-решт запроторило свою здобич під голки сосни, з якої підлітки щойно скубли шишечки, голки та гілочки… Ворони ховають здобич «про запас»; а ще вони підглядають за іншими птахами та спустошують їхні схованки; і не тільки за птахами: коли пес закопує кістку, а над ним на дереві сидить цілковито байдужа ворона, собаці з тією кісткою варто попрощатися… Втім, це вже я розповідаю не те, що ми бачили, а те, що я знаю.
Аж тут із дроту над газоном мама (або тато?) обізвалася до своїх підлітків; вони забули про шишечки і про стаканчик, застрибали, забили крилами та здійнялися у повітря; вітер підхопив їх, наче два чорні пакети для сміття, та поніс. Дорослий птах гайнув з дроту десь на акацію на пагорбі понад вулицею, а двійко підлітків-вороняток, відчайдушно долаючи крилами тільки їм відчутний буревій, попрямувало слідом, а з газону за ними слідкувало двоє підлітків-людей…
29 червня 2018 року
**Світлини: https://www.facebook.com/MSFedorchenko/posts/952954141549923
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797416
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.06.2018
автор: Максим Тарасівський