Повернусь я колись в коло близьких.
Ще не час їх кидати, не час.
Не застигну німим обеліском
Доки пломінь в очах не погас.
Це – відпустка. За власний рахунок.
На догоду катюзі – біді.
Готував в подарунки цілунок
Замість нього сновиддя руді.
З-поміж жахів в ночах виринають
Вирви глинища, вічно слизькі…
Вибиратись із круч намагаюсь,
Та не чую своєї руки.
Голова ніби плід із баштану,
Зачепилась за звисле гілля!
А вже скоро сонечко встане,
Засміється як те немовля,
Коли мамине личко побачить.
А я – тут: де царюють жахи…
Тож молю ясні зорі, тож плачу,
Щоб залишив мене дух лихий.
Прокидаюсь – і справді: не чую
Пальці рук… ллється світло згори,
Бачу проти кімнату чужую
Де не вимкнена лампа горить.
На годиннику – майже четверта.
Слава Богу! Наснилось таке…
Нерухомий… але ж і не мертвий!
Тож вітаю буття нелегке.
Прийде час і знесилений кволий,
Неслухняними пальцями, знов,
Намагатимусь витворить словом
Про свої почуття, про любов,
Про нездійснені марні надії,
Низки зрад, про байдужість глуху,
Про далекої юності мрії,
Про загублене щастя в гріху.
А іще розповім я про друзів:
Яких доля в життя привела.
Які душу тримають в напрузі,
Щоб слабою в житті не була.
Коли треба, то руку підримки
Без прохання мені надають,
А ще словом сердечним та щирим
Освящають цю страдницьку путь.
Справжні люди, душі побратими,
Майстри слова, весни солов’ї!
Ніби іскри викрешують рими
Про краї неозорі свої,
Про кохання цнотливе і чисте,
Про звичайне селянське життя.
Як вино у них слово іскристе
І хмільне від парів почуття.
Зізнаюсь, полюбились ви, люди!
Наче маю велику рідню.
А тому, навіть в мить многотрудну,
Серцем радий наступному дню.
Повернусь я колись в коло близьких.
Слава Богу, що є інтернет,
Є душа яка любить і пише,
Бо який я без цього поет?
22.05.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796294
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.06.2018
автор: dovgiy