[i]Я втомився жити і зашивати безперестанно діри душі у цьому крихкому, надто тонкому світі, де нищиться мораль на кожному кроці...Латка на латці, латка на латці, латка на латці...Уже немає живого здорового місця, тільки рубці та й ті гояться дуже повільно... Бо ниток - нервів бракує, і голка, що хоче скріпити сенс докупи, надто болюча, надто жорстока для м"якої тканини тіла...
І голова вже нагадує футбольного м"яча Такого, як у дитинстві : важкий, латаний, перелатаний купу разів, яким безтурботні малюки ганяли на пустирі від ранку до вечора...А зараз доросле життя вже мене футболить ( психологічно правда ), але суть та сама...Виживай як хоч, коли можеш, коли з товстої шкіри, коли в середину замість ганчірок ілюзій напхана тверда сила волі, здатна витримати будь - які підступні удари вертихвістки - долі...І опинятися раптово на якомусь клаптику життєвого поля, де так пече, що хочеться в аут...Але не виходить, я в центрі подій...Хіба що іноді, коли вже комусь дуже набрид, можна вилетіти за межі тої незрозумілої гри, щоб трішки відпочити та ненадовго...Мене знову потребують... Під свист невдоволеної публіки виходжу зморений, втомлений і продовжую бути у справі...Та є ще ніч, де зализую рани - образи, латаю вже інші каверни душі...Завтра знову виходити на матч повним сил і бадьорості.
Якби хто знав, що коїться усередині ?
[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796235
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.06.2018
автор: Мандрівник